Їхали у нікуди. Історії евакуйованих переселенців, яким тимчасовим домом стала школа на Львівщині

Кілька десятків біженців тимчасово опинилися на заході України, вони наразі живуть у приміщенні школи в одному із селищ Львівщини. Ніхто сюди цільово не приїжджав, всі вони потрапили сюди випадково. Наразі вражені щирим та привітним ставленням місцевих мешканців до них та їхніми цінностями. Кажуть, що раді, що опинилися поза великим містом: у селі менше людей, більше природи, а відповідно – спокійніше. Евакуювалися люди з різних областей України – Харківської, Запорізької, Сумської, Київської. Як вдається переселенцям облаштувати свій побут під час війни, чим допомагають їм місцеві жителі, чи спілкуються вони зі своїми родичами з Росії, а також у якому стані їхні помешкання – читайте у матеріалі NTA.

Харків та Запоріжжя. Як війна поєднала серця

Олексій з Харкова приїхав разом із своїм братом Максимом. Розповідає, що коли виїжджав з міста, то бомбили один із заводів. Чоловіки чули вибухи, й коли йшли пішки на вокзал.

«Евакуювалися швидким поїздом. Їхали у нікуди», – каже Олексій.

На Львівщині також перебуває його 25-річна дочка з 7-річним внуком. Зазначає, що вони разом з сім’єю евакуювалися раніше. З дружиною ми розведені давно. Чоловік розповідає, що у зв'язку із станом свого здоров'я не зміг поповнити лави захисників України. Олексій вважає себе «харківським Бандерою», пояснюючи це тим, що Україна у нього в серці. Він намагається говорити українською мовою, не зважаючи на те, що люди в Харкові переважно російськомовні. І у нього це досить непогано виходить.

«Стільки років на суржику, але я намагаюся говорити українською. Найголовніше – людям потрібно донести українською мовою розмовляти від щирого серця, а не змушувати, і тоді більше людей піде на це»,  – запевняє чоловік.

Каже, що у Харкові під час евакуації бачив таке, що розповідати не бажає, оскільки такі історії не для нормальної психіки. У цей важкий воєнний час Олексій знайшов у своєму серці місце й для чогось світлого. Каже, що, будучи довго «одиноким вовком», закохався та планує весілля. Познайомився зі своєю коханою він 8 березня саме тут, в приміщенні школи. Вона також переселенка. Разом організовували побут та плели маскувальні сітки для військових. Каже, що це любов з першого погляду, жінка зачарувала його своєю красою та добротою Нареченою стала 38-річна Вікторія з міста Оріхів Запорізької області. Вона приїхала у містечко з мамою і сестрою.

«Мама онкохвора та має проблеми з серцем, їй потрібно більше спокою. У підвал ми не бігали. Місто Оріхів на той час було не окуповане, але наразі там йдуть активні бойові дії. Квартира у нас одразу біля траси, і ми побоялися, виїхали  на Львівщину в перший же день евакуації. Спершу жили в школі, а зараз винаймаємо у місцевої мешканки кімнату поблизу», – розповідає Вікторія.

Вона каже, що з Олексієм познайомилася, коли він сидів наприсядки у коридорі та читав новини у телефоні про Харків. Вікторія розповідає, що найближчим часом планують побратися з Олексієм, проте після Великодня, оскільки вирішили дотримуватися християнських традицій, тобто – після посту.

Тривога та дев’ятий поверх – не для дитини з ДЦП

Тані 37 років. Вона сюди приїхала із Сумської області з мамою на 14-річною дочкою Анастасією, у якої ДЦП та вади серця.

«Ми живемо на дев’ятому поверсі. Панельний дім. І коли стали пролітати винищувачі на Тростянець, Шостку, Охтирку, коли вони бомбили... Я ніколи не думала, що цей звук так запам’ятаю. Здається, що летіли над головою. І я з Анастасією спустилася вниз. Ми сиділи біля поштових ящиків на першому поверсі, а нам казали, що «бачите, ви живете на дев’ятому поверсі, вас можуть розбомбити, а ми нижче – нам добре». Після цього я в автобус сіла просто, щоб не бігати, бо у Насті ДЦП та вада серця, і підшлункова... Вона і так хвора, а ще всередині дуже хвора. І коли вона спускалася на перший поверх, то я вже бачила, що їй погано – губи посиніли… У мене тоді в самої такий розпач був від цієї безвиході, і я вирішила виїхати», – розповідає жінка.

Каже: мали прямувати до Полтави, але звернули до Лохвиці, а потім сіли на електричку, яка їхала до Львова.

«Все було безкоштовно. Дорога була дуже важкою», – розповіла вона.

Говорить, що на Львівщині її вразили місцеві мешканці своїми життєвими пріоритетами.

«У вас зовсім інші пріоритети в житті – церква, дякую, будь ласка… У нас такого немає відношення. І коли ми сюди приїхали, я була вражена теплим ставленням людей до нас», – зауважила жінка.

Тетяна розповіла, що їхня квартира наразі вціліла. Але близько від Сум кордон, з якого і бомбив ворог. Жінка зізнається, що виїхати з України за кордон не змогла би, і дуже розуміє тих людей, які не покидають своїх міст, квартир. Каже, що евакуювалася через дочку, а так – сиділа би вдома та усіма можливими способами допомагала боротися проти окупанта.

Рідна сестра живе в Росії. Зрозуміла, що ми більше не родичі

60-річна жінка приїхала сюди з двома внуками та дочкою з Київської області. Розповідає, що коли давала собаці їсти, то недалеко побачила ворожий літак, який скинув бомбу. Каже, що дуже страшно, коли весь час чути вибухи. Пару днів сиділа у підвалі, а згодом прийняла рішення виїхати. Ось так вона і опинилася на Львівщині. Розповідає, що люди ставлять тут до неї дуже добре, допомагають. Натомість події в Україні вже давно змусили розірвати стосунки з близькою людиною. За її словами, під час Революції Гідності зрозуміла, що з рідною сестрою, яка живе у Росії та молодша від неї на рік, більше не родичі.

«Вона стала говорити: «Що ви там сволочі стріляєте в ОМОН». Я їй кажу: «Та який ОМОН, ваші снайпера стріляли у наших дітей. Ми були обеззброєні, бруківкою кидалися». З тих під я з нею порозмовляла і говорю: «Звідки ти сестро вилізла, що ти настільки віриш Путіну». Вона каже: «Дай Боже нашому Путіну здоров’я». І я кажу: «Знаєш що сестро, живи із своїм Путіним, а ми вже будемо жити у своїй вільній країні». Вона настільки зазомбована, що мені не віриться зовсім. Але все одно душа болить, то кажу дітям, щоб привітали зі святами, але одного разу є відповідь, а іншого – ні. За час війни жодного разу навіть не написала – як ви там», – розповідає жінка.

І таких історій серед біженців багато.

Дуже чекаємо перемоги та повернення у рідний Харків

Пані Оля приїхала з Харкова з двома дітьми та мамою. Їхня трьохкімнатна квартира вціліла, однак на двох балконах та кухні уже є дірки від ворожих обстрілів.

«На кухні склопакет вибито. Але поки що прямого потрапляння немає. Ще можна повернутися і жити там. Але кожен день все міняється. От мені прислали у менеджер фото сусіднього будинку, там було все розбомблено, просто вигорів ряд квартир. Ми сподіваємося, що все буде добре, і ми повернемося», – розповіла пані Оля.

Каже, що тут дуже добре, хороші люди, привітно зустрічали. Жінка працювала вчителем трудового навчання, і навіть зараз зуміла знайти роботу на швейній фабриці. Але ділиться сокровенним – страшенно хоче додому, бо там найкраще. Тож з нетерпінням чекає на перемогу і можливість повернутися в рідний Харків.

Діти хочуть виговоритися і також переживають через війну

Люди у селищі на Львівщині дуже привітно ставляться до переселенців, яких з власних домівок вигнала війна. Вони готують для них у шкільному буфеті їжу, приносять домашні закрутки, одяг… Вчителі спілкуються з дітьми та запрошують їх приєднуватися до шкільних онлайн-уроків. Для них завжди відкрита сільська бібліотека та шаховий клуб, а також періодично влаштовують зустрічі з письменниками та мисткинями. Наприклад, у неділю, 10 квітня, діти мали можливість поспілкуватися з дитячою письменницею Наталією Тріщ.

«Читала їм свої твори, читала про весну, загадувала загадки. Вони малювали малюнки на великодню тематику. Я їм дарувала свої книжки, а вони підбігали по автографи та хотіли мені щось про себе розповісти.

Розумію, що їхні батьки також у своїх клопотах, перелякані, у стресах, і вони, напевно, не можуть дати того дітям, що могла би дати чужа стороння людина»,– каже письменниця.

Наталія Тріщ розповіла, що діти дуже хочуть виговоритися і також переживають, коли лунають сирени, за своїх татів, які воюють, та й через війну взагалі. За її словами, для учнів другого класу герой сучасності – це той, хто ціною свого життя рятує інших. Вони назвали наших воїнів, наших волонтерів, лікарів… «Я запитала дітей, чи вважають вони себе героями. Думки дітей мене вразили, вони сказали, що вважають себе героями, бо моляться, малюють малюнки і свою любов вкладають в ці малюнки та передають їх на схід, пишуть листи і зігрівають теплом своїх сердець воїнів», –  повідомила Наталія Тріщ. Лілія Чміль