Вірю, що обов'язково вирвуться... Мама "азовця" "Калини" про очікування і надію

Святослав Паламар "Калина" - один із героїв Маріуполя, голос  "Азовсталі", який щодня розповідав про те, що відбувається у місті Марії, у катакомбах заводу, де поруч опинилися тисячі мешканців й українських військових. Заступник командира полку "Азов" розповідав про безпощадне бомбардування росіянами, про муки, які доводилося терпіти дітям, жінкам, пораненим, закликав світ врятувати людей. Але завжди повторював: "Ми тримаємося! Ми стоїмо до останнього". Це інтерв'ю з мамою "Калини" Лідією Василівною телеканал NTA записав за кілька днів до початку спецоперації із порятунку військових із "Азовсталі". І у ньому вона розповіла про своє переживання війни. Бо навіть якщо твій син - Герой, для мами - це передусім дитина. Поки вся Україна завмерла в очікуванні новин із Маріуполя, подаємо повну версію розмови з мамою "азовця" Калини.  

"Чи моя дитина хотіла би там бути. Ні. Але..."

"Я мама "Калини". Син воює і це дуже тяжко, хоча він з 2014-ого року в "Азові".  "Азов" -  це його життя.  Я так зрозуміла. Хоча та дитина вчилася зовсім по іншій спеціальності. Але "Азов" став його покликанням. Він був відданий "Азову" і тому ще  з 2014 року залишився в Маріуполі. Сказати, що моя дитина не хотіла би бути тут? Ні, я не можу такого сказати. Хотів би. Але він надзвичайно любить нашу країну і тому він там. Він там живе, він знає, як важко давалося маріупольцям звільнення цього міста. Він пройшов багато, він підготовлений, тому не стояло питання, а чи залишатися йому там. У перших рядах - само собою.

Він дає інтерв'ю, але вони даються йому важко, бо багато побратимів загинули. Ситуація складна. Але я вірю, що вони обов'язково вирвуться звідти. Є надія, що світ, влада допоможуть...

"Найгірше те, що ми, мами, не можемо допомогти нашим дітям"

Волонтерити я дуже хотіла. Бо сидіти в хаті і дивитися телевізор чи сидіти в інтернеті - це не реально. Є дуже багато всяких, як то кажуть "новин". І щоби щось робити, навіть для себе - я прийшла допомагати, в колектив, де мене підтримують всі дівчата. А ми таки справжній колектив - бо всі різні, але всі з одним болем проникнуті. Хоча в кожної є свій біль. В кожної є свій син, онук, чоловік, які воюють. Ми в'яжемо сітки. Я вмію в'язати, тому просто стала і роблю. І думками трохи відволікаюся від того, що... Тяжко дуже дітям. Бо війна - це є війна. Це напад рашистів, це страшні знущання і каліцтво. І це дуже боляче, бо ніхто не сподівався, що ворог наскільки буде знищувати наші міста і села.

Найгірше те, що ми, мами, не можемо допомогти своїм дітям. Ми можемо тільки  молитися за них, тримати віру в серці за них, що все буде добре. Тому мій позитив тут - треба сплести, допомогти. Я знаю, що хоч одну якусь дитину врятує та сітка.

Я своїм друзям у Самооборону в першу чергу віднесла сітку велику. Також берці, які син залишив у відпустці. Невеличкі кошти - друзі зібралися і ми. Ми живемо в місті і кожна мама, кожна бабця намагалися щось принести. Робили все можливе, щоб відправити наших хлопців підготовленими. Маємо хорошого водія, який уже вдесяте возив у Запоріжжя допомогу. Ми тут не відпочиваємо, бо хоч кожен у своїх думках, але разом легше.

"Знаю, що він витривалий і підготовлений"

Я мушу триматися і бути наповнена сили дочекатися свою дитину. Я знаю, що він витривалий, розумний і підготовлений. У нього за кожного побратима болить серце. Наша нація є сильна... Яка поборить це все. І ми йдемо до перемоги. Повільно, але впевнено. І наша віра допоможе нашим дітям.