«Стояли в черзі до аптеки і почався обстріл». Історії мешканців модульного містечка у Львові

Модульне містечко – одна із локацій у Львові, де тимчасово перебувають вимушені переселенці. Люди, яким вдалося втекти з-під обстрілів із Донеччини, Луганщини, Харківщини, Запоріжжя, Київщини та інших гарячих міст України живуть у маленьких облаштованих будиночках. Журналісти телеканалу NТА поспілкувалися із сім`ями, які знайшли тут прихисток.

У вас чудово, але так хочеться додому. Бо дім - це УСЕ!

"Люди гинули на вулицях. А ще були такі, які координували ворога"

Пані Ірина наприкінці березня разом із чоловіком та свекрухою евакуювалися з Сєвероднецька, що на Луганщині.

«Як розбили балкон, кімнату, кухню, тоді подумали-подумали і зрозуміли, що весь час у коридорі сидіти не будеш і лягати на підлогу. Тому ми швиденько зібралися і евакуювалися. Нас відвезли спочатку в Слов`янськ. А тоді потягом Краматорськ-Львів приїхали сюди. Спочатку жили в Політехніці в підвалі. А коли побудували це містечко, то тепер тут», - розповідає жінка.

Сім`я показує своє помешкання. Кажуть, що усього вистачає і тут їм комфортно, але сум за рідним містом приховувати не можуть. Тимчасовим переселенцям дають ваучери, за якими можна поїсти в одному із університетів міста.

 «І там нас по цих ваучерах годують. Раз в день, але дуже гарно годують. Перша страва, друга, салат, компот. А сніданок, чай, звісно, робимо самі. Є їдальня неподалік», - ділиться Ірина.

Чоловік розповідає, що їхали з Сєверодонецька в останній момент. Речі збирали поспіхом, встигли взяти лише найнеобхідніше:

«Я спочатку не хотів їхати, чесно. Аби ноги були здорові, взяв би автомат, і пішов хоча би в тероборону, та й в окопи поліз би. Щоб хоч кілька тих рашистів убити… То і це б вже було добре».

Останні години у місті, пригадують, були немов на справжньому фронті. До того бачити таке могли хіба у фільмах:

«Ми в аптеці стояли в черзі і почався обстріл. Ми попадали всі на землю і було дуже страшно. Та й вдома потрапило в нас. З «Градів» дуже гатили. І дуже чути, як стріляли. В місті стріляли по цивільних. Де попаде, туди й попаде. І люди гинули на вулицях. А ще ж в нас є такі люди, які координували ворога. Черги як були в супермаркетах, стріляли по чергах. Тому багато людей гинули», - пригадують останні дні, проведені у рідному місті.

Хоча у Львові і добре, сум за рідною домівкою не полишає. Та коли повернуться до міста, яке постійно потерпає від ворожих атак, загадувати не беруться.

«Не хочеться тут зимувати. Думаємо, що місяців два тут доведеться бути, а там хтозна. На дачі встиг би картоплю посадити. В нас дача є, якраз мені в 9 травня написали, що Воєводівка, через яку на нашу дачу їдемо, вже наша. І слава Героям, слава нашим воїнам. А то Путін розкатав губу. Та нічого в нього ніколи не вийде», - каже Ігор.

"Місяць без води, без світла. Дитина не витримає в таких умовах"

За кілька будиночків від Ігоря та Ірини облаштувала тимчасовий побут і сім`я з Лисичанська. Вікторія із донькою Тетяною та п`ятимісячною онукою також евакуювалися наприкінці березня.

«Усе бахкало, будинки обстрілювали, стіни рушились. І ми просто не встигали одягати малечу до сховища. І вирішили евакуюватись. Харчування не було дитячого, памперсів… Узагалі все в місті було зачинено. Волонтерам не вдавалося довозити майже нічого. Видавали по три памперси на тиждень. Місяць без води, без світла. Дитина не витримає в таких умовах», - діляться жінки.

До того, як переїхали  у будиночки, жили в школі. Як і багатьом переселенцям, доводилося спати на підлозі.

«А тут все є, столи, шафи. Все, що необхідно є. Пральня, столова, туалети, душові, гаряча вода, все є. Всім задоволені, всі умови», - ділиться враженнями від нового житла Вікторія.

Незважаючи на комфортні умови перебування тут, про свій дім жінки згадують зі сльозами на очах:

 «Тут гарно, у вас, але там батьки. Там усе! У вас дуже добрі люди. Ми в школі жили, здружилися, вони досі нам допомагають. Але дім є дім. Якщо будуть ті умови, куди повертатися і ті обставини будуть, що можливо буде повернутися, то, звісно, ми повернемося. А якщо ні, боїмось загадувати. Тут приймають - і вже добре, а там подивимось, що буде далі».

Одне із символів модульного містечка - фортепіано. Марк, який приїхав з міста Торецьк на Донеччині, приходить сюди щодня, аби зіграти улюблену мелодію. Хлопець каже, не хотів їхати з рідного міста до останнього. Але російська жорстокість і цинічність не залишила вибору.

«Почали дуже сильно стріляти та обстрілювати. Батьки наказали, щоб я виїхав з міста, вони там залишились. Кожного дня їм телефоную», - розповідає Марк.

Також тут є окрема локація для дітей, де вони можуть відволіктися та провести час разом. Для маленьких переселенців організовують різноманітні майстер-класи та ігри. Історія кожного із вимушених переселенців, які тепер живуть у модульному містечку у Львові, вартує окремого сюжету. Адже, попри страшні події, які відбувались з ними у рідних містах і важку дорогу життя евакуаційними маршрутами, вони не опускають руки та не втрачають надії. Марта Занюк