Проблеми на фронті? Дрони, авіація і миші. Інтерв'ю зі штурмовиком Миколою Зіньком "Камазом"

Микола Зінько "Камаз" - воїн 5-ї штурмової бригади, колишній міський голова Рави-Руської на Львівщині. В ексклюзивному інтерв'ю "Говорить Великий Львів" розповів про реалії фронту, про те, як він змінюється. А ще історії про почекунів, як воювали "вагнерівці".

Мали одне питання: дадуть зброю чи брати свою

- Від Кліщіївки не залишилося майже нічого, окрім доріг та руїн будинків. І таких населених пунктів на Донеччині, де я перебуваю, достатньо. Там уже ніхто не мешкає і невідомо, чи після війни це все буде відновлюватися. Як ви опинилися на фронті? - 27 лютого 2022-го я із п'ятьма побратимами із ВО "Свобода" із важким трудом сіли на потяг. Дивне було відчуття, коли на вокзалі всі рухалися в одну сторону, натомість ми - в іншу. Наступного дня я вже був у Києві. За 10 хвилин отримав автомат, ріжки і поїхали в напрямку Оболоні, де мав бути прорив. Мій бойовий досвід базувався на участі в АТО у 2014-15 роках у складі батальйону "Січ". Ще один побратим Ігор Петренко, який воював в "Азові" також мав бойовий досвід. Інші хлопці були без досвіду, але вже зараз можуть дати фору кому завгодно. Ви ж вочевидь розуміли, що воювати доведеться проти величезної армії, яка має багато зброї, багато високотехнологічної зброї, що би хто не говорив. Був страх? - Тоді в лютому діяли радше на рефлексах: столиця - в небезпеці, тож сіли - і поїхали. Єдине питання, яке було: чи дадуть нам у Києві зброю, чи брати з дому. Я її маю, зареєстровану. Хоча так - перші дні це було без бронежилетів, шоломів. Лише за тиждень-півтора почали підвозити речі з-за кордону. На сході ви опинилися одразу після Києва? - З товариством вирішили, що потрібно обирати підрозділ для служби і зголосилися у 5-ту штурмову. Тоді це навіть була ще не бригада, а полк, який тільки формувався. Це був квітень, а в червні ми вже вирушили на Донбас, де є дотепер. Без ротації. Не знаю, чи було щось схоже в інших арміях світу. Та десь розуміємо, що про ротації не йдеться, коли така важка ситуація на фронті. Пам'ятаєте перший бій чи за стільки часу на передовій емоції вже стерлися? -  На Київщині запам'ятався бій за село Лук'янівка Баришівського району. Там були із 10-ю штурмовою бригадою. Коли вже заходили на зачистку, то вже бачили гору спаленої техніки, шматки тіл ворога. Ще вивозили місцевих. Місцеві запам'ятовуються найбільше. Так само і на Донбасі. Часто дивує, чому вони не виїжджають. Якось мені треба терміново було прошити рацію. У межах години. Як раз обстріл серйозний почався. Я біжу по Іванівському від хати до хати, щоб не відкритій місцевості. А на зустріч іде собі жіночка з візочком - мені просто щелепа відпала. І тут різні відчуття. Дорослі люди роблять свій вибір. А діти... Вони не мають такого вибору і залежать від свідомості батьків.

Навіть по домівках на сході видно, де живуть українці

- Я не розумію цієї логіки. Мали два випадки. Один у Бахмуті, де росіяни розстріляли групу мирних мешканців. А одну біля Майорська... Фронт посунувся, ми трохи відступили. У підвалі окупанти розстріляли близько 30 місцевих мешканців, які ховалися від обстрілів. Серед них були діти. Ми приїжджаємо у села, які 1-2 кілометри від фронту, де постів обстріли, ділимося з людьми їжею, хлібом. Хліб завжди беремо так, щоб і на себе, і допомогти. Якось під Соледаром із Благодатного вивозили діда з бабою, яким років за 7о. Вони сиділи-сиділи, а коли снаряд прилетів на подвір'я, знесло господарські будівлі, то самі попросили їх вивезти. Це була справді хороша сім'я. Зразу видно, де мешкають українці, а де "не українці". Це видно по тому, як ведеться господарка. Запам'яталося, як вони прощалися з хатою, яку збудували, жили все своє життя... Повертаючись до Київщини: логіка у діях ворога була - застати зненацька. І десь вона вдалася. Але завдяки чому стався перелом, як зуміли швидко й ефективно відкинути росіян геть? - Думаю, ворог помилився в тому, коли думав, що тут будуть панічні втечі. Натомість, багато людей не виїхали. А коли побачили, що українське військо таки приймає бій, то організувалося підпілля, яке зіграло вагому роль. Ворог зрозумів, що втрати неспівмірні, логістика не вибудовувалася, бо де би не їхали, їх обстрілювали ледве не з кожної хати і лісу. Без логістики в них нічого не вдавалося, а наші дуже влучно працювали по потрібних артеріях постачання. По селах окупанти в людей забирали всю живність, яку могли, бо їм просто не доставляли продукти.

"Вагнери" були одним із найважчих противників

- Тактика справді змінювалася у ворога кілька разів. Стосовно того, хто воює... Це залежить від конкретної ділянки фронту. Ми воювали і з "вагнерами", і з "дєсантніками" , і просто з мобілізованими. "Вагнер" узагалі не шкодував людей, мав таких собі "зайчиків" (цю назву почули із перехоплених розмов), яких відправляли на виявлення позицій, для того, щоб наші вогневі позиції витрачали на них свій ресурс.

Бачили ситуації, коли йдуть 9 "вагнерів", троє отримують поранення і їх просто залишають. По перехопленнях чуємо, що їм не дозволяють відійти, а кажуть рухатися вперед. Інакше було в десанту: при критичні втраті в групі дозволяли відходити назад.

Натомість "вагнерівців" би  просто розстріляли свої, якби вони повернули. І це варіант, коли людина має долати свій страх і таки йти вперед, бо позаду точно вб'ють. Це один із найважчих противників, з якими ми мали справу. На щастя, перемололи його у Бахмуті.  Штурмова бригада - це ті, хто приймає бій. Як виглядають стандартні бої в штурмовиків, якщо можна так говорити? - Здебільшого бій починається із розвідки. Як правило аеророзвідки. Це ті дрони, на які люди донатять. І хто би не йшов у наступ - ми чи ворог - завжди мають бути очі в небі. Також ми працюємо з МК-19 - це американський гранатомет із дальністю до двох кілометрів. Цей вогонь також мають корегувати з неба: куди бити, чи влучили, чи треба ще насипати. Ми стараємося працювати так, щоб ворог не висовувався з окопів - обстрілюємо його, щоб вони не мали змоги протидіяти нашій штурмовій групі, щоб ми могли дістатися і зайти в цей окоп. Чого реально ще бракує на фронті, з власного досвіду? - Реально буває іноді брак дронів. А вони дуже необхідні. Всім - нам, піхоті, артилерії. І таки є проблема з бронетехнікою. Ми вже півтора року воюємо на пікапах - "картонних машинах". А потрібна легкоброньована техніка, щоб під'їхати до позицій, вивезти поранених. Її, на жаль, ще бракує.

Полонені: від простих "ваньок" до професійних убивць

- Полонених передаємо у відповідні органи - розвідка, контрозвідка, де вивідують потрібну інформацію. І серед полонених дуже різні кадри трапляються. Був один із дєрєвні, де світла нема, нічого нема. Лише ізьба. Він навіть не розумів, що таке кока-кола в металевій баночці з відмичкою. Він думав, що це якийсь боєприпас. Але є й справді дуже професійні військові, які йдуть цільово вбивати, грабувати, заробляти гроші саме на війні. Це такі, що воювали і в Чечні, і в Грузії, і по Африці поїздили.

Про проблеми з авіацією і мишами

-  Якщо порівнювати з минулим роком, коли ми тільки заїхали, то в росіян була просто тотальна перевага в артилерії - десь 10 до одного. Просто сиділи і рахували прильоти. Зараз уже веселіше, є паритет, а іноді й перевага за нами.

Підтримка артилерії тішить, бо розумієш, що наступ можна зупинити ще на підходах, що піхотинцям не доведеться вступати в стрілецький бій.

Бо як було, наприклад, під Соледаром - найбільший калібр, який там був, це калібр нашого "40-го" автоматичного гранатомета. А перли вони масою. На жаль, ми не маємо ще переваги в повітрі... Авіація - це справді страшна штука. Спочатку прилітає, а вже потім чуєш гул. Для перемоги треба зброя. Багато зброї. Бо мотивація є. Який бойовий дух у хлопців, які воюють вже стільки часу? - Мені, напевно, пощастило, що у нас такий підрозділ. Ми як зайшли тим підрозділом, щоб мали ще у добровольчому формуванні, так і воюємо далі. Це люди-націоналісти, вмотивовані, які розуміють, що просто так нічого не закінчиться. Або перемога, або окупація. А окупація - це, мабуть, гірше, аніж війна. У мене шість похресників, і щоб ці діти нормально жили, вчилися, ми мусимо там воювати. Є місце для гумору, як для підтримки настрою, на фронті? Чи думаєте про те, яким буде ваше життя після перемоги? - На фронті це чорний гумор. Ми сміємося зі смерті. Деколи заходять такі розмови, що буде потім... Хто би чим хотів займатися. Але всі хочуть у перший час відпочити, побувати на морі, відіспатися. Коли працювали в Бахмуті, то спали по три години на добу. Після десяти таких діб стаєш як зомбі. А це ще був лютий, холод. Коли живеш у підвалі - це класно. А зараз живемо в бліндажі, який самі збудували. Після війни кожен із нас зможе бути будівельником. Зараз проблема - миші, які лізуть у тепло, з'їдають усе, гризуть бронежилети, кусаються. Ви приїхали у відпустку у Львів. Як вам наше місто після кількох днів перебування тут? - За кілька днів важко переключитися, все незвично. Навіть той момент, що там, де ми перебуваємо, спочатку чути вибух, а потім сирену. І я, і хлопці прекрасно розуміємо, що життя продовжується. Це ок - святкувати День народження, весілля. Але має бути певна міра. Без надмірного пафосу, витрачання шалених грошей. Життя треба жити, але десь таки знати міру. І десь маємо бути мудрими, щоб не вестися на російську ІПСО, на вороже намагання протиставити цивільних і військових. Росія розуміє, що у відкритій війні їй не перемогти, тому треба розколювати суспільство. Тому треба мати холодний розум, аналізувати і не реагувати на різні вкиди.