Павло Вишебаба: Не хочу говорити мовою людей, які нас вбивають. Інтерв'ю

Новий герой проєкту #Українською_Здолаємо на NTA командир відділення 68-ї бригади ЗСУ, 37-річний поет і музикант Павло Вишебаба. Автор книги «Тільки не пиши мені про війну». До 30 років Павло спілкувався російською мовою. Тепер каже: ніщо так не дратує, аніж коли повертаєшся з фронту і чуєш, як тил "надихається" російськомовною "культурою". Звідки ви родом і яким було мовне середовище, в якому росли?    Я родом з Краматорська. Там прожив усе своє дитинство, навчався. Потім переїхав у Маріуполь у 6 років. Там навчався на філологічному факультеті. Тобто десь до 30-ти років я спілкувався виключно російською мовою. Що цікаво у Краматорську: я років до 15-ти взагалі не чув розмовної українською мови. Я чув українську мову в Краматорську лише на уроках з історії України, української мови та літератури. Або це була мова якихось офіційних заходів – те, що називалося офіціозом. Для мене ця мова сприймалася як мертва, яка тільки для офіційних заходів або для уроків. Я вперше почув розмовну українську вже у Харкові. Що стало головною мотивацією перейти на українську? Я був у Києві на той момент. І в прямому ефірі був стрім. Показували, як росіяни окуповували мій рідний Краматорськ зі словами: “Ми же с вамі на руском язикє гаварім”. Це ж все було в прямому ефірі: ця окупація Стрєлкова, Гіркіна і компанії. І я тоді ще подумав: почекайте - це сильний аргумент, який нема, чим перекрити. Ми дійсно говоримо мовою ворога. Я вирішив забрати у ворога цей аргумент на своєму особистісному рівні і перейшов на українську: у щоденному спілкуванні, у соцмережах. Поступово перейшов на українську. До окупації Краматорська я знаходив багато відмазок для себе - на кшталт того, що ми вільна країна і можна бути російськомовним патріотам України. А потім запитав себе: Навіщо? Навіщо бути російськомовним, якщо можемо говорити своєю мовою? Я дослідив свій рід, дізнався, що він говорив українською. Тільки бабусі, дідусі вже говорили суржиком, а мої батьки вже були зросійщені. Тато і мама говорили російською все життя. І для мене рідна мова якраз оця - складова мова роду. Маю відчуття, що я повернув своєму роду його мову. І моя донька вже з перших секунд життя чула лише українську мову. Чому важливо переходити на українську? По-перше, особистісний рівень. Це буде тренувати ваш мозок. Я, наприклад, побачив, скільки в мене сталих конструкцій, які я говорю, не задумуючись, російською мовою. І коли ти переходиш на українську, то наче переосмислюєш своє спілкування, робиш його більше усвідомленим. Це такий досвід цікавий, як для людини, яка ціле життя писала вірші російською. Перейшовши на українську мову, я по-іншому поглянув на поезію, на літературу.  Я зрозумів, що все життя носив чужу сорочку, а тут нарешті одягнув свій розмір. Є ще державний рівень, тому що мовою публічного спілкування в країні, яка воює з Росією, на мій погляд, не може бути російська. Зараз на фронті я це переосмислив, став менш толерантним до російської мови. Тому що люди, які в нас стріляють, які нас бомблять, говорять російською. По той бік посадки ті люди говорять російською, і я не хочу говорити з людьми, які нас вбивають, однією мовою. Хочеться провести якомога більше кордонів: і внутрішніх, і фізичних. От тому на державницькому рівні держава мовою показує, що ми не є одним народом. Показує і світу, і собі. Революція Гідності, яка відбулася в 2013-14 роках, якраз була про гідність. Мені здається, просто це складова гідності - не спілкуватися мовою окупанта, колонізатора. Не забуваємо, що це імперія і ми переживаємо зараз такий постколоніальний синдром, коли намагаємося вирватися з-під впливу імперії. Це дуже тяжко, особливо, коли ціле життя у нас був «великий мір». Принаймні на Донеччині це було в різній мірі у різних регіонах. Ми всі читали всю їхню класику. Наприклад, який перечитав всього Пушкіна, Достоєвського, Толстого і далі по списку. Тобто це було нормою: жити в одному культурному полі. І коли ти це усвідомлюєш, що це колоніальний вплив, і маєш власну гідність, що наш народ має вирватись з цього впливу - це питання свободи, внутрішньої свободи, твоєї культурної свободи. Що було найважче при переході на українську? Перевести саме творчість на українську. Перейшовши на українську, пам'ятаю, що думати почав нею на третьому місяці. Тобто три місяці я все перекладав у себе в голові. На восьмий місяць мені наснився перший сон українською. Тобто вже й підсвідомість українізувалася, але творчість було найскладніше перевести. Лише через два роки я написав вільно першого вірша українською. Також було важко синоніми підібрати. Треба свою мову вивчати ціле життя. Я працюю зі словником синонімів 4-5 разів на тиждень. Маю словник синонімів, словник фразеологізмів, російсько-український словник. Я з ними постійно працюю, всім раджу. Як ставитеся до російськомовних військовослужбовців? Нормально. Це люди, які є моїми побратимами. Я розумію, що багато людей давно зроблені, їх не переробиш. Багатьом складно сприймаються зміни. Я розумію, що перехід на мову потребує певних зусиль внутрішніх, в тому числі сили волі: не піддаватися, коли ти вже вирішив перейти на українську з російськомовними співрозмовниками - не переходити на російську. Але військових не можу докорити, адже їм може не вистачати ні сил, ні часу на те, щоб ці зусилля прикладати. Натомість не так толерантно ставлюсь до людей, які в мирному житті мають купу часу, мають сили, і апелюють до військових: начебто, от військові говорять російською і значить ми можемо. Я думаю, тут просто треба звернутися до своєї гідності, до того, чи ти хочеш говорити з ворогом однією мовою. Наприклад, у нашій бригаді мова спілкування українська. У нас російську дуже рідко можна почути, і то частіше в якісь емоційні і стресові моменти, коли людині складно підбирати слова.   Як ставитеся до тих українців, хто досі не перейшов на рідну мову серед мирного населення? Я з такими людьми не спілкуюсь. Після 6-го чи 7-го місяця на фронті мене тригерить від російської мови. Я уникаю спілкування з російськомовними людьми, з українцями, яких я знав довгий час по Краматорську чи Маріуполю. Я можу тільки власним прикладом надихати. Я хочу, щоб люди закохалася в мову так само, як і я. А я думаю, що закохати в мову можна якраз через твори літературні, через пісні. Хочеться думати, що цим людям просто потрібен час, щоб переосмислити свої погляди. Я не уявляю Україну російськомовною, і не хочу уявляти. Я хочу, щоб Україна стала незалежною по-справжньому в усіх змістах, незалежною від свого колонізатора. Чи варто людей спонукати переходити на українську і яким чином?  Законами: закон про мову, який визначає мовою публічного спілкування українську, мова обслуговування має бути українською. Мені подобається цей рух вперед і дуже потішило, що в столиці заборонили російськомовні пісні ставити в публічному просторі. Це дуже правильно, тому що ніщо так не бісить, коли ти приїжджаєш з фронту і чуєш якогось лєпса чи ще якогось росіянина, якого ти уявляєш залитого бетоном, а тут його слухають, розумієте? Ну, не може країна, яка воює, яка себе поважає, слухати пісні, надихатися культурою свого ворога. Це дивно і неприродньо. Ми створюємо емоційні зв'язки з ворогом, тому що лірика поетична, всі тексти пісень створюють емоційні зв'язки.   Якою має бути українізація: лагідною чи жорсткою? Мені здається, має бути багато амбасадорів цієї держави, послів української мови, в тому числі в публічному просторі. Не знаю, письменника Любка Дереша, але він своєю творчістю надихає переходити на українську, тому що пише прекрасні твори українською. Чи навіть радикальна Ірина Фаріон. У цьому спектрі має бути багато людей, які просувають українську мову в нашому суспільстві. Знаєте чому? Бо не все залежить від того, хто робить українізацію. Ще залежить від людини, яка це сприймає. Комусь треба, щоб на нього нагримали і сказали: Та май же ти власну гідність врешті-решт, припини цією мовою розмовляти. А комусь достатньо прочитати роман українською і так відчути цю мову, щоб захотіти, щоб вона була у спілкуванні. Тому амбасадорів мови має бути багато, тому що для різних людей потрібен різний вплив. Так що я за українізацію від лагідної до радикальної - вона має йти. Це має бути єдиний фронт. Усі мають бути на своєму місці: від генерала, який може нагримати, до солдата, які може з тобою просто по-товариськи поговорити. Які улюблені українські слова? Коли мені було років 9 чи 10-ть, у бібліотеці домашній був «Кобзар». Я просто почав читати і на «Катерині» у мене градом сльози полилися. Я прийшов до батьків і сказав: «Все, я буду спілкуватися тільки українською, я все зрозумів». Сила слова була настільки потужна, що за декілька сторінок вона повністю пробудила національну свідомість в маленькому донецькому хлопчику, який ніколи не чув розмовної української. Тому Тарас Шевченко, “Катерина” - це дуже потужний спогад з дитинства. І хоча я оголосив тоді батькам, що переходжу на українську, моєї сили волі стало на 2-3 дні. Але нічого, всьому свій час. Зерна ті впали і вони проросли через декілька років. Можна вважати, що ми говоримо мовою, а можна вважати, що мова говорить через нас. Мова живе через нас, ми лише її носії. І я в своїй творчості намагаюсь дати життя цій мові якомога довше. Я роблю все можливе, щоб моя мова була якомога менше літературною, а більше живою. І це моє головне творче завдання. Щоб більше сказати мови і менше літератури - оце моє завдання.​ Проєкт реалізовується спільно із Львівською ОВА