(Не)відомі ритми ретро-Львова. Як запалював танцполи «Ябцьо джаз»

Після Першої світової війни мистецьке життя Львова було яскравим та насиченим. Люди прагнули розваг. У кав’ярнях, кнайпах, кінотеатрах та парках звучали модні європейські ритми, принесені з-за океану: танґо, фокстрот та вальс-бостон. Згодом до цього додалися й кабаре, «дансінґи» (танці) та «ревії» (ревю). Місто Лева дивувало бурхливим світським життя. Утім не до веселощів було тільки українцям, оскільки  на той час Львів був повністю полонізовим. Українцям доводилося творити свою самобутню культуру всупереч тогочасним обставинам. Одні з тих, хто творив патріотичний джаз - музиканти із гурту «Ябцьо-джаз. Саме про них NTA говорив з Любов’ю Кияновською – доктором мистецтвознавства, професоркою, завідувачкою кафедри історії музики Львівської національної музичної академії імені Лисенка.

Творили у Львові український музичний контент  на противагу польському

Львів славився своєю розважальною культурою ще з ХІХ століття. Я завжди нагадую, що автор музики національного гімну України Михайло Вербицький – був першим українським бардом, який співав пісні під гітару. Ця традиція у нас була надзвичайно широко розвинута. Потім традицію популярної пісні підтримали січові стрільці у визвольних змаганнях. Тому гурт «Ябцьо джаз» виник не на порожньому місці.  Його створили чотири елегантних пани та вишукана пані: Леонід Яблонський, Анатолій Кос-Анатольський, Степан Гумінілович, Богдан Весоловський та Ірена Яросевич. Усі мали прекрасну академічну музичну освіту, завдяки чому вони й створили якісний продукт. Звичайно, вони підхопили ті жанри, які тоді були дуже модними. Перш за все – це танго. Чуттєве, розкішне. Рекомендую послухати хоча б фрагмент «І прийде ще час!». Цей шлягер відомий і до сьогодні. Вони свою функцію виконали, бо молодь  це сприйняла. Заснував джазовий бенд Леонід Яблонський, його друзі називали «Ябцьо» - звідси і назва. Він, можна сказати, східняк, бо був киянином. Його батько брав участь у визвольних змаганнях з українського боку і мав достатньо розуму, щоб усвідомити, що більшовики знищать його разом із трьома синами.  Тому родина втекла до Галичини. Тут Леонід вступив до Вищого музичного інституту імені Лисинка і захопився розважальною культурою, яка несла патріотичний характер. І це при тому, що в той час у Львові стрімко розвивався польський розважальний контент. Він був популярний: кабаре, казино, різні гурти і формати. Це дуже приваблювало молодь. І от для того, щоб якимсь чином протистояти розвитку польської культури – проукраїнська молодь створила «Ябцьо джаз». Бенд виконував пісні українською мовою, але серед репертуару є кілька польських творів. Наприклад у Анатолія Кос-Анатольського є чудна польська пісня з назвою «Я бездомний пес!»  Я була вражена і його дотепністю і тим, як її гарно виконували. Але в більшості випадків це були пісні українською мовою і на національну тематику. Вважаю, що це була дуже позитивна форма виховання патріотизму та української ідентичності. Не нав’язливо, а на основі національної культури і регіональної традиції. Це, справді, було високохудожньо. Гурт давав тисячі концертів, зробивши популярною та модною українську музику в Галичині. От в цьому був феномен.

«Рена» Ірена Яросевич/Рената Богданська/Рената Андерс

Цікава історія солістки гурту – Ренати Андерс. А справжнє її ім’я Ірена Яросевич, потім вона стала Іреною Богданською. Жінка надзвичайної вроди. Вона взяла собі псевдонім за іменем свого першого кохання Богдана Веселовського – учасника гурту «Ябцьо джаз».  Зараз вона відома світу як польська співачка. Ірена мала професійну освіту, закінчила Вищий музичний інститут. Пародоксально, що вона виросла в родині дуже національно спрямованій, яка мала конфлікти з Польщею. Вона була родичкою Нижанківських та Шухевича і походила з священничого роду. В 39-му році відразу вийшла заміж і стала солісткою «Тео-джаз». Вона швиденько поміняла позицію і з гуртом навіть їздила в Москву з гастролями. Потім з колективом супроводжувала армію генерала Андерса, який у неї закохався. Так вона стала відомою польською джазовою співачкою і прожила до 2010 року.

«Бонді» Богдан Весоловський

Його називали «Бонді» та вважають першим українським джазменом. Дуже талановитий композитор. Йому пророкували велике майбутнє  в академічній музиці. Він всеціло віддався джазу та залишив яскравий слід в історії української музики. «Бонді» мав чітку проукраїнську позицію. У 1938-му переїхав до Ужгорода, щоб збирався розбудовувати культурне життя в новоствореній Карпатській Україні. Потім через табори переміщених осіб виїхав за кордон. Він опинився в Канаді і довгий час працював на радіо. Записував свої пісні, брав активну участь у житті української громади. На жаль – дуже швидко помер. У Канаді вже через багато років Богдан та Ірена зустрілися, але так і не воз’єдналися, вона була заміжньою. Але він для неї написав пісню на слова молоденької поетеси Ганни Чубач «Я знов тобі, я знов для тебе».  nbsp; Це було і зізнання в коханні і прощання, неймовірно зворушлива пісня.  Тоді вже Ірені було більше 50-ти років. Вона цю пісню виконувала  українською мовою вже з польським акцентом. Від неї це звучало, як сповідь про перше кохання, непрожите.

 «Тацьо» Анатолій Кос-Анатольський

Ще одним геніальним учасником гурту був Анатолій Кос-Анатольський. Він також володів незвичайним адвокатським талантом, він таки втримався тут і зробив тут багато чого  доброго для львівської культури.  Таємнича історія чому він залишився. Кажуть, що через новонароджену доньку Ліду. Дружина хворіла і він з такою родиною він не ризикував втікати. В душі він радянську владу не прийняв, тож так і не вступив у  компартію, хоч навіть був депутатом Верховної Ради. Він звичайно писав пісні на комуністичні теми, але разом з тим – він підтримував ту лінію популярної пісні. Фактично він і композитор Євген Козак – тільки двоє їх залишились в 50-их на початку 60-их. Аж поки не прийшов Івасюк, Скорик і Янівський. Завдяки йому ця традиція джазової пісні і залишилася.

Заборонена «музика буржуазії»

Усі вони були друзями і так чи інакше були пов’язані з Вищим музичним інститутом. Кос-Анатольський вчився в польській консерваторії. Але все одно він був у цьому середовищі. Вони були високоосвіченими людьми. Мали як правило і іншу освіту: хто юридичну, хто економічну. Вони дійсно були людьми дуже високого рангу, тобто справжньою елітою. Переломним став 1939 рік. Всі, крім Кос-Анатольського, благополучно  втекли за кордон від  совітів. І правильно зробили – бо вони вижили, пережили лихі часи. Вони знали від чого втікали. Леонід Яблонський емігрував до Чехії, а згодом жив у Аргентині та Канаді. Степан Гумінілович вступив до війська ОУН, а після Другої світової війни виїхав до Італії, де організував власний хор. Ірена Яросевич пішла співати у єврейсько-польський ансамбль «Тео-джаз». Анатолію Кос-Анатольському пощастило більше за всіх: наприкінці 40-х він увійшов до Спілки радянських композиторів України та зробив собі ім`я на обробках лемківських пісень. Радянська влада джаз забороняла, бо вважала цю музику буржуазною. 39-рік поставив хрест на всьому, що існувало в Галичині, як форма незалежної національної культури. Четвірка «Ябцьо джазу» могла посісти почесне місце у світовій музиці, якби не тогочасні політичні події.

(Не)відомий джаз

Музику, яку творив «Ябцьо джаз» слід популяризувати. Одним зі способів – якісне відтворення. Наразі на найвищому рівні це вдається Оксані Мусі, Софії Федині. Дуже грамотно.  Зокрема і «Пікардійська терція» теж гарно переспівує. Це дійсно культура, яка відроджується. Але … її не пускають на радіо і телебачення. Тому що там свої пріоритети і свої власники. Кому співати  є, що співати є – але нема де. І це «де» найболючіше. А чому молодь не слухає?! Скажу так: я викладаю музичну психологію і розповідаю своїм студентам про закон музичного сприйняття. Якщо пісню популярного типу з достатньо яскравою мелодією виконувати 3-4 рази на день упродовж кількох днів  - вона починає крутитися в голові і стає шлягером. Цей принцип розкрутки треба дуже грамотно запустити. І тоді ці пісні будуть дуже добре сприйматися. Ось наприклад дотепер «Червона рута» співається, вона звучить, вона живе. Дуже хотіла би, щоб ці твори звучали і на джазовому фестивалі у Львові. Вони надаються сучасній обробці, дуже ефектні.  Я про це мрію. Хотілося, щоб більше звучали пісні Володимира Івасюка не тільки «Червона рута», а й інші твори. У нього все таки понад 100 пісень. І Богдана Янівського. І Мирослава Скорика. От мій чоловік – композитор Віктор Камінський, автор багатьох популярних шлягерів. Хочеться, щоб його і пісні теж звучали.

Віра Лабич