"Нам випала честь змести "русский мір" на ...й", - десантник і театральний режисер Олекса Кравчук

Ранок 24 лютого 2022 року змінив наше життя докорінно. Хтось навіть абсолютно змінив професію, як Олекса Кравчук. Актор, режисер, директор театру “І люди, і ляльки” 24 лютого вступив до лав ЗСУ і захищає наше з вами право на життя.

Сьогодні він у Львові на лікуванні після отриманої травми. Про війну, театр, культуру і чи є компроміси в час повномасштабного вторгнення у розмові з Олексою Кравчуком, військовослужбовцем 80-ї ОДШБР ЗСУ, художнім керівником театру “І люди, і ляльки”.

Війна - це театр смерті

- Пане Олексо, для мене було велике здивування, тому що вже в перші дні війни я побачила ваші фотографії звідти. Коли ви зрозуміли, що йдете у військкомат, в частину, як це все відбувалося?

- Все дуже просто. Коли 24 лютого...  Мене це неймовірно обурило, що якийсь там “руський мір” має прийти сюди і буде нав’язувати нам своє бачення світу, своє уподобання, яке абсолютно не співпадає з моїми. І я розумів, що це буде небезпека для життя моєї родини, моїх друзів, моїх коханих людей, мого Львова.

Я категорично проти цього “руського міра”, я за те, щоб весь цей “руський мір” із своєю руською культурою пішов нах*й.  У перший же день я побіг у 80-ту десантно-штурмову бригаду. Натовп народу був неймовірний, люди йшли, йшли і йшли. Мене скерували у військкомат, там поновили мої документи, бо я останній раз служив 40 років тому. Для мене була велика честь потрапити служити в 80-ту бригаду і в той підрозділ, в якому я опинився. Там багато було таких, як я. Були молоді, здорові хлопці, але багато було людей мого віку. Ми стояли в черзі, щоб пройти на КПП, то жартували: “Давайте пропустіть нас по пенсійному посвідченню”.  Хоча я не пенсіонер, але ми якось намагалися туди прорватися. В моєму випадку це спрацювало.

- Ранок 24 лютого. Ви казали, що у вас було нерозуміння і гнів, але коли почули, що повномасштабне вторгнення, яка у вас була перша думка?

- Треба брати в руки зброю і доєднатись до тих побратимів, які будуть захищати країну.

- Коли ваші побратими дізналися, що ви режисер, актор, король Данило, якого вони точно могли бачити під час святкування Дня Львова, як вони сприйняли вашу професію, ваш фах?

- Дуже добре все сприймали. Все нормально, бо той фах, який був до війни, він не грає ніякої ролі. Грає тільки те, що ти зараз можеш бути з хлопцями поруч і щось робити. Я неймовірно вдячний, що ті побратими, які були зі мною, вчили мене речам, якими я маю оволодіти там. Якщо це треба було навчитись водити добре ЗІЛ-131, вони мені допомагали в цьому. Якщо треба було розібратись в цій машині, налаштувати автомат чи якісь прилади - вони мені допомагали в цьому.

Важливо, що хлопці займаються справою тут і зараз. Те, що було до війни, це вже було і ми повернемось до того. Я всім побратимам сказав, що ми після перемоги йдемо в театр. На що мій старшина сказав: “Артист, так що це мені костюм купувати?”. Я кажу: “Однозначно, купувати!”. А є там такий офіцер класний, позивний Хорват, який постійно відвідує театр Леся Курбаса й інші театри... Мені сподобалося, як він зі мною вітався, каже: “Слава українському театру!” Відповідь я собі завжди так кажу: “Слава навіки театру живому!” Але те, що хлопці займаються справою тут і зараз, вони неймовірно потужні в цьому! Це круто!

- Чи можемо говорити про ваш позивний?

- Так, перше мене називали Артист. А другий отримав через те, що багато театрів збирали кошти. Долучилися і театр Леся Курбаса, наш театр “Люди і ляльки”, і театр Лесі Українки прислали машину, сповнену різними смаколиками. Потім ще на другу машину зібрали кошти, теж театри долучилися. Зараз третя машина їде, де долучилися Музей ідей, Олег Яцків, Олесь Дзиндра. Женуть машину для нашого підрозділу. Ще підпілля театру Курбаса присилали рюкзаки. От старшина тепер каже - Святий Миколай!

- Ну ви трохи на нього схожі!

- Ми зараз поруч із театром Курбаса. Це один із перших театрів, що після 24 лютого відкрив свої двері і сказав: - Тут будуть жити люди! Не знаю, наскільки і як довго, але тут житимуть люди.

- Ви могли колись уявити, що в театрі замість аплодисментів буде не акторська гра, а справжні сльози болю від того, що зруйнували дім і не факт, що є куди вертатися. 

- Ніколи не думав, що таке буде. Колись давно дід мій розказував. Дід був кінорежисером на Одеській кіностудії. Йому довелось захищати Одесу і дуже багато планів було зруйновано. Зараз той самий біль, людей привозять, їх треба розташувати і дарувати тепло.

- Зараз ви хто передусім митець чи військовий?

Однозначно, я солдат в першу чергу. А коли буде перемога, я вже буду займатись тим, чим я займався: театром, ляльками, студентами. А зараз я просто солдат.

Для мене це не люди

- Як ви опишете російського солдата?

- П***раси. Вибачте. Я дуже толерантно ставлюсь до геїв, не змішуйте ці поняття. Тому що людина, яка приходить на нашу землю і намагається щось робити - це для мене не людина.

- Є сторінка у фейсбуці пана Кравчука і там він дуже багато теплого говорить про війну, про світанки, про котиків. Про якісь такі речі, які ти не завжди побачиш у соціальних мережах від військових. Ви шукаєте добро чи світло?

- І добро, і світло. Навіть коли відбуваються якісь трагічні речі, а війна - це завжди трагедія - Є ще й й мужність моїх побратимів, це їх сила. Але заради чого війна - щоб були завжди теплота, добро і любов. Неймовірно багато покинутих тварин і їх шкода. Ми в одному селі стояли, там люди кажуть, що і корови недоєні, а бабці й дідусі ходять доять цих корів і потім приносять, роздають молочко тому, кому треба. Цих покинутих тваринок побратими підгодовують. Людям їжу розносять, якщо це треба. Тобто війна при всій своїй біді в людях проявляє найкращі риси, людяність.

- Дуже дивно виглядає. Наш ворог, російський окупант абсолютно позбавлений цього відчуття людяності.

- Однозначно, тому що це навіть не люди, я не можу назвати їх людьми. Як можна іти й нести свої дурнуваті ідеї в іншу країну і руйнувати будинки, гвалтувати жінок, дітей. Як це можна! В мене це в голові не вкладається. Як можна, що в Маріуполі більше 40 тисяч людей загинули! Як можна бомбити мирні місця! Я гадаю, що для нашої країни випала велика честь не те щоби змести нах*й цей “руський мір”, а гнати їх з Донецька, Луганська, з Криму і до самої Москви і там все це знищити. Щоби ця наша перемога була на віки, щоб вони більше сюди носа не сували.

- Станом на зараз в українців відчуття навіть не те що гніву, але відчуття своєї місії. Вижити й очистити світ від рашизму, який прийшов. Чи зможуть українці за якийсь час знову примиритися з росіянами?

- З москалями? Ні! Я не знаю, що має статися, але я для себе перекреслив всі зв’язки з російською культурою. І я дуже свідомо це зробив. Як Ігор Анатолійович Козловський привів такий приклад, як під час Другої світової війни німецька культура була відкинута. І ті покоління москалів, які є сьогодні, перекреслили ті надбання, які є в руській культурі. Її немає.

Не знаю скільки треба, щоби пройшло віків, щоби це відбулося. Воно відбудеться, як відбулося потім між Німеччиною і Україною, були конфлікти також між поляками і українцями. Але прийшли інші покоління. Як Мойсей водив народ сорок років. Дасть Бог інші покоління, які будуть дивитися не з точки зору імперії, а з іншої точки зору. Але для цього потрібний час. На сьогоднішній день без жодного жалю це треба гнати звідси.

Російська культура - це, по суті, й російська мова. Як цей аспект вигнати із нашого життя? Розмовляти українською мовою. Я дуже багато побратимів бачив, які в житті спілкувалися російською мовою, бо вони з Донецька чи Харкова, але вони захищають Україну і свідомо переходять на українську мову. По-друге, під час війни так само як армія, має підтримуватись мистецтво. Ми вкладаємо той фундамент, який буде десятиліттями. Це український театр, українське кіно. Зараз інші покоління приходять. Ми з Олегом Яськівим, який викладає в УКУ, говорили про це і він дуже точну думку висловив, що зараз українське кіно позбувається цього українського романтизму, політичного кіно. І приходить те нове покоління, яке буде знімати кіно про нових героїв, нові стильові ознаки з’являються. Це дуже важливо, і в театрі так само має відбуватися. Це зараз унікальний момент. При всій трагедії, що несе війна, вона несе дуже позитивні зміни в нашому суспільстві.

І Пушкіна, і Достоєвського відрізав... І Гоголя також

- Зараз українські міста позбуваються російських назв вулиць у честь більшовиків, енкаведистів чи радянської номенклатури...

- Треба категорично відрізати всі зв’язки з російською культурою. І Пушкіна, і Чехова, і Достоєвського на даний момент треба відрізати. Допоки не з’являться інші покоління у москалів, які зможуть усвідомити і принести своє покаяння за ту біду, яку вони зробили. Німці в свій час зробили це і це дало можливість розвиватися країні. Ми постійно шукаємо примирення і, слава Богу, знаходимо. Коли з’являться нові покоління, тоді з’явиться реабілітація культури очима інших поколінь. Але для цього потрібен час.

- А Гоголь?

- Я зараз абсолютно все відрізаю. Я відчув, що якщо мені доведеться вступати в ближній бій, я би не мав жалості до супротивника. Відповідно, я не маю зараз жалості до російської культури, не маю права на це. Я не маю іти на жоден компроміс.

-  Коли ми говоримо про Росію і росіян, які називають себе елітою - театрали, музиканти, актори, режисери. То є й ті, які говорять, що підтримують українців, проти війни, за мир і випускають доволі неоднозначні музичні композиції, де українці зображаються селюками, у сорочках лляних і ховаються від повітряної тривоги в сіні, в стайнях. Чи потрібна нам така підтримка?

- Ні, ніколи в житті. Після 24-го лютого жодної такої підтримки не треба.

- Росіяни, які кажуть “Ми за Україну”, щирі? Як гадаєте?

- Хай доведуть! Хай беруть у руки зброю і захищають Україну. Просто бути хорошим на словах і таким чемненьким. Я дуже чемна людина і до війни я працював з Чеховим, Достоєвським і любив читати російську літературу і з пошаною ставився. А після 24 числа я зрозумів для себе одну просту річ: жодного компромісу в своїй душі, в своєму серці я зараз, на даний етап не можу допустити.

Не треба сперечатися з москальнею. Можна просто сказати: пішли вони всі на**й

- Ми боремось зараз не тільки за нашу територію - і це дуже важливо, щоби повністю Донецьк, Луганськ, Крим - а й за те, щоб інші покоління виростали в любові до України. А в який спосіб це треба робити? В першу чергу треба, щоб наша армія була сильна, щоб наша армія була мудра, особливо командирський склад. Є такі люди, які вміють воювати, бережуть людей. Є й інші люди, які не вміють воювати, яким, вибачте, пох*й це. Про цих не буду говорити, це потім. У більшості, це 99% це є ті і командири, і побратими, які знають, вміють, бережуть і роблять.

Треба, щоби армія була неймовірно сильною. На рівні з армією має бути культура, мистецтво, освіта. І в це треба неймовірно вкладатись. У 14-му році, коли Сергій Жадан приїхав в Луганськ, там вже були ці всі заворушення. Сергій зробив вечір поезії в Луганському театрі ляльок і його люди слухали. Потім одна журналістка каже йому: "Вас читають там сепаратисти і кажуть: "Ми читали і будем читать"". Вони підійшли і ще дали Сергію 200 гривень, бо вони незаконно скачали його текст.

Народжуються молоді покоління, які неймовірно класні, красиві, які приходять зі своїми баченнями. Я згадую свого побратима Романа, який захоплюється українським хіп-хопом. І це так круто, коли ми їдемо в машині на завдання, він ставить цей хіп-хоп - і я просто в захваті від цієї музики, яку він слухає. Я дивлюсь його очима вже і мені це неймовірно приємно.

Не треба сперечатися з москальнею про те, хто кого бомбив. Можна просто сказати: пішли вони всі на**й. А робити нам своє: відвоювати, відбудувати, створити для своїх жінок зробити затишок, щоби наші жінки нас любили, щоби вони нам народжували дітей, внуків. Тоді нам не треба нічого пояснювати, ми будемо мати свій край.

- Усе відмінне. Для мене сталась така дивина, що я під час відпустки ходив в театр і чомусь перестав розуміти театри. Я їх приймаю, підтримую всі пошуки, які йдуть в театрі, але зараз хочеться таких затишних і лагідних вистав, які би не говорили про війну, які б говорили про щось тихе, спокійне, мудре. Які були би як парне молоко. Які були би як жінка, яка прокидається зранку від сонячного проміння. Які були би сповнені ніжністю. От мені би хотілось таких текстів, матеріалів, мудрості в театрі.

- Після перемоги ви будете ставити такі теплі вистави чи будете ставити вистави про війну?

- Я гадаю, що я буду ставити теплі вистави.

- Якою ви бачите нашу перемогу?

- Потужною. Так, у нас багато людей гине, але перемога буде потужною. Ми обов’язково переможемо, я в жодному сумніву в цьому не маю. Жодного!

Марія Шиманська, Олена Івашків