А де ж танки або Особливості використання техніки на війні в Україні

Чому на українських фронтах практично нема відомих за воєнними фільмами танкових «дуелей» та чому безпілотники зараз навіть подекуди бажаніша ціль для збиття, аніді літак чи гелікоптер. Відомий австрійський військовий аналітик Том Купер у своєму новому огляді війни в Україні відповів на найпопулярніші запитання читачів про використання на полі бою техніки

Богиня війни – артилерія… і її слуги БпЛА

«У відповідь на неабияку кількість питань, що я отримав за останні кілька днів, дайте-но спробую пояснити, як ведеться війна в Україні, як «працюють» (або зовсім ні) певні речі, може навіть що означає служити на ній «солдатом» – хоч у піхоті, броньованих/механізованих формуваннях, артилерії, логістиці чи будь-чому іншому. Насамперед, купу людей, схоже, цікавить: «а де ж танки», і – навіть після семи місяців цієї війни – нетерпляче чекають чогось на кшталт «великих механізованих формувань, що виконують масштабні маневри», прориваються на ворожі позиції, стріляють в усі боки як лінкори наполеонівської доби (чи може краще Нельсонової?), ще й «з колес»... А якщо танки того не роблять, або й намагаються – через що кілька з них розносять на друзки, то люди роблять доволі істеричні висновки. У стилі «танки відійшли в минуле»... Даруйте, панове, але війна просто-напросто працює «не так». Навіть у Франції в середині травня 1940-го все було не так. Тож і не дивно, що зараз все організовано інакше.

На полі бою в Україні домінує лише одне. Чи радше поєднання з двох: артилерія, керована з БПЛА.

… чи то пак «не просто артилерія, керована з БПЛА», а артилерія, яку наводять БПЛА, з’єднані у мережу за допомогою бойових систем управління (БСУ) – на кшталт української Кропиви та росіянського Созвєздія. Тобто, обидві сторони не лише «масово використовують артилерію»: і росіяни, і українці застосовують сотні БПЛА для постійного пошуку військ та техніки ворога. За рахунок БСУ ці БПЛА мають постійний зв’язок із польовими штабами. Щойно БПЛА знаходять щось конкретне – на цей об’єкт наводять артилерійський вогонь. Не дивно, що саме БПЛА – а не літаки чи гелікоптери – є першочерговими цілями для ППО з обох сторін, і обидві сторони збивають БПЛА пачками, кожен божий день. Якщо ж розвідувальні БПЛА збити не вдається, то що б чи кого б не вони не виявили за 10–15 км від «лінії фронту», туди прилітає артилерійський снаряд упродовж 1–5 хвилин. Бувають моменти на окремих ділянках фронту, коли українці – а вони, так вважається, оснащені БПЛА краще – витрачають 30, 40, 50% льотного часу на розвідку своїх власних позицій – аби переконатися в тому, що їх не зможуть виявити російські дрони. Саме тому артилерія з обох боків постійно переховується. Так: часто вона ховається навіть під час вогневого впливу. Іноді маскування сягає таких масштабів, що українці захищають свої «найцінніші» самохідні гаубиці за допомогою таких рідкісних звірів, як німецькі самохідні зенітні системи «Гепард», у пропорції 1-до-1: яка б одиниця відповідної артилерії не йшла вела вогонь, її захищає «Гепард» – від ворожих БПЛА, а отже і від ворожої артилерії. Своєю чергою, дрони здебільшого шукають саме ворожу артилерію. І коли вони її виявляють, то обстрілюють її аж доки не знищать, чи поки не зможуть до неї дострілювати. Це називається «контрбатарейним вогнем». Іноді ворожа артилерія не тікає з-під обстрілу, а – здебільшого за допомоги дронів, і ще іноді за підтримки артилерійських радарів – веде вогонь у відповідь. Це називають «артилерійськими дуелями». Другою пріоритетною ціллю артилерії є укріплення. Особливий інтерес являють собою фортифікації за лінією фронту, приміром ті, що призначені для охорони штабів, окремих об’єктів та/або техніки. Фортифікації вздовж лінії фронту теж не оминають увагою. Укріплення створюють для захисту людей і техніки: вони можуть бути різного рівня – від «відносно примітивних» (наприклад «простий, неглибокий окоп») до «вдосконалених» (приміром, бункер, залитий 1-метровим шаром бетону, що має спеціально спроектовані отвори для стрілецької зброї із броньованими заслонками тощо). Саме тому всі як можуть ховають свої фортифікації – камуфлюють, здебільшого з використанням рослинності або ж «вкопуючи» їх у зарості. І саме з тієї ж причини всі намагаються виявити такі об’єкти – а тоді їх обстріляти. Тепер, зауважте: я витратив більше аркуша А4 (10 шрифтом!) на пояснення «бази», і ще навіть не дістався «роз’яснень щодо піхоти і/чи танків». Чому? А тому що це – «основи» цієї війни. Так ведеться 80–90% боїв – і росіянами, і українцям. Якщо маєте сумніви, можете витратити 5–10 хвилин на гугління – і знайдете статті, в яких ідеться про те, що на цій війні обидві сторони зазнають 80–90% втрат саме від артилерії. Підіб’ємо підсумки: більшу частину часу – хоч на марші, хоч на місці – всі ховаються, від БПЛА та артилерії. Тепер, як вчора у приватній переписці добре висловився один відставний підполковник морської піхоти США, саме тут українці насолоджуються своєю перевагою. Чому? Російська піхота – і моторизована, і десантна – сильно «прив’язана до техніки». Їхні війська рідко ризикують відійти від своєї техніки більше, ніж на 100 метрів. З тієї причини, що цю техніку легко виявити та атакувати – за допомогою тепловізорів чи приладів нічного бачення, російську піхоту теж не складно виявити. Натомість, українська піхота часто діє «на кілометровій відстані» від технічних засобів. Тобто, піхоту ЗСУ виявити значно складніше.

То де ж танки

Знаєте що? Їх ховають. Розосереджують і ховають, якщо бути більш точним. Направду: головним чином, будь-де за 10-15 км. від лінії фронту вони дуже добре заховані, як і будь-що, що має вижити. Причина тут в тому, що танки (та інша броня) – це великі машини, що створюють багато шуму та підіймають тонни пилюки, коли рухаються. А людське око так створене, що найперше реагує на рух. Відповідно, коли танк рухається, його легко помітити. Особливо для більш-менш пристойного дрона, котрий «завис» на 500-1000 м. над лінією фронту «зі свого боку». А якщо буде два, три, шість, десять чи більше танків (або інших бронемашин), то їх важко не помітити. Їх «навіть сліпий», хоч не побачить, то почує. Навіть якщо танки йдуть колоною чи широким фронтом і належним чином розосереджені, їх встигають виявити задовго до їхньої появи на лінії фронту: особливо, якщо передній край настільки нафарширований розвідувальними дронами, як ото в українців. Тобто їх виявляють значно раніше, ніж вони встигнуть застосувати свої гармати. Результат закономірний і неуникний: основну масу знищених та виведених з ладу танків знищує або виводить із ладу артилерія десь за 2-2,5 км. до передка. Єдиний спосіб вивести їх на лінію фронту – це понищити ворожі дрони або, хоча б, почати контр-батарейний обстріл і загнобити чужу артилерію або змусити її забратися геть. Тобто треба або не дати виявити танки, або запобігти артилерійському удару по них. В іншому випадку … їх змусять відступати й понищать один за одним. А коли танки наближаються на 2 км до лінії фронту, вони стають мішенями мінометів (принаймні калібру від 120 мм.) та протитанкових керованих ракет (ПТКР). Міномети – це, як артилерія, але на коротшій дистанції: перш за все, їхні снаряди летять по балістичній траєкторії й вражають танк згори, де броня в нього найтонша. Будьте певні: 120-міліметрова міна здатна вивести з ладу – а то й повністю знищити – будь-який з тих типів танків, що задіяні в цій війні (і вона вчинить точно так само з будь-яким танком, який на озброєнні в армій Заходу). А є ж іще ПТКРи: протитанкові керовані ракети, що є зараз в українців та росіян, б’ють на 4-4,5 км. Це переважає далекобійність 125-мм. гладкоствольних гармат, якими озброєні танки, задіяні з обох боків, – як Т-64, Т-72, Т-80 і Т-90 (тут можуть зауважити, що танкова гармата б’є на 11 км., проте зазначу, що прямою наводкою танк стріляє не більш як на 1,5 км). Усе це означає, що танк, який під’їхав на 2 км до лінії фронту, майже напевне перебуває в зоні враження і артилерії, і мінометів, і керованих ракет. А ще є міни. Міни то зовсім «не сексі» й кожен солдат їх ненавидить. Вони знищують техніку, вбивають або калічать особовий склад особливо «підступно». Мінні поля завжди розташовують там, де того найменше чекаєш і де «навіть шукати не думали»: ніхто не настільки божевільний, щоб залишати ворогу чіткі вказівники «обережно, міни». В цій війні міни розкидають у абсолютно ідіотських кількостях. Всього лиш один приклад: десь тиждень тому українці заходилися розміновувати приблизно 1000 квадратних кілометрів щойно звільнених від росіян територій: навіть на перших кількох квадратних кілометрах було знешкоджено 12 000 мін. Улюбленим способом оборони з обох боків у цій війні є поєднання всіх цих засобів: артилерії, мінометів, керованих ракет і мінування. Типу, ану-ану, хай приїдуть ворожі танки, напорються на мінні поля в певному місці, а тоді ми накриємо їх з артилерії, мінометів та ще й вдаримо ракетами. Це називають «убивча зона» («kill zone»). Ми вже бачили десятки відео, що стається з російськими танкістами, проте, не сумнівайтеся, подібне останніми днями трапляється і з українськими танками. А потім ми бачимо такі фото. Чотири російські основні бойові танки, підірвані на мінах та роздовбані поєднанням артилерійського вогню та ракетних ударів десь на Донбасі. У таких умовах просто немає місця «лицарським» битвам «танк на танк». Це не війна камікадзе: за окремими винятками (під впливом алкоголю чи паніки), ніхто не бігає полем бою й не кричить «убий мене, убий мене першим». Чому тоді сторона, що захищається, має витягувати свої танки зі сховків і підставляти їх під вогонь ворожої артилерії, а також – якщо артилерії буде недостатньо – під удари мінометів та керованих ракет? Їх розметуть в друзки і то з безпечної дистанції та без власних втрат. Навіть у тих кількох випадках, коли одні танки все ж надибували ворожі, артилерія та оператори керованих ракет були тут-як-тут вже за 1-2 хвилини й завжди з тим самим результатом: танки мусили відступити або їх моментально знищували. Відповідно, «класичні» танкові бої цієї війни можна порахувати на пальцях однієї, ну добре, двох рук. І зауважте: коли подібне трапляється, нам показують «видовищні» відео, на яких мотлошать ворожих танкістів. То що, танк вже «застаріла зброя»? Аж ніяк. Перш за все, жодна зі сторін не буде поширювати відео, де втрат зазнають власні війська. По-друге, «так трапилося», що за всі ці сім місяців війни жодна зі сторін не знайшла можливості повністю загнобити ворожу артилерію. А головна причина неефективності така: як і будь-яка важка зброя, танк буде добре «працювати» тільки в так званих комбінованих операціях – тобто у поєднанні з дією артилерії, піхоти і т. д. Якщо його залишити на самоті, він стає таким самим безглуздим, як і будь-яка система озброєння, що її застосовують окремо. Нам, звісно, нема з чим порівнювати, бо подібного масштабу війна відбувалася хіба між Іраном та Іраком у 1980-1988 роках, (ну, справді, сучасне «покоління соцмереж» просто не бачило воєн такого розмаху), проте можна припустити, що натівські чи будь-які інші західні збройні сили, перш за все, шукали б способів нейтралізувати ворожу артилерію за допомогою авіації. Вочевидь, використовуючи винищувачі-бомбардувальники з високоточним керованим озброєнням чи високоточні керовані ракети (PGM – precise guided munition). Тим часом, українська та російська ППО, а також відсутність достатньої кількості керованих засобів не дають авіації жодної зі сторін ефективно підтримувати свої наземні війська. Попри те, що в Україну продовжує надходити західна зброя, а росіяни отримали іранські ударні дрони, жодна зі сторін не має достатньо засобів, щоб змінити ситуацію. У підсумку: в цій війні продовжує домінувати артилерія і я не думаю, що ближчим часом щось зміниться. Переклад: Тетяна Саніна, Ростислав Семків, Антон Шигімага, Антоніна Ящук