#Живий_Герой. Старша медична сестра Оксана розповіла про обстріли та поранених

Старша медична сестра лікувального відділення медичної роти 93-ї бригади Холодний Яр Оксана в армії вже 15 років. На війні з вересня 2014 року. Оксана, розповідаючи  про обстріли та поранених, каже, що «війна поділила її службу в армії на до і після». NTA продовжує серію розповідей #Живий_Герой про наших військових.

Вихід на службу

«Після закінчення Вовчанського медучилища прийшла у полк зв’язку. Мені тоді було 20. За рік перевелася у холодноярівську бригаду. Була санінструктором розвідроти. Для мене, дівчини «з гражданки», все здавалося незвичним, новим. Ходили на польові виходи, стрільби. Мотали пов’язки, фотографувалися. У роті були переважно строковики. Безтурботні були часи», - ділиться спогадами Оксана.

Каже, що коли почалася війна, то вона була у декреті. А влітку 2014-го року, коли бригаду розгорнули по мобілізації, з’явилися посади медиків, і вона  вийшла на службу.

«Жінок тоді до АТО бригада майже не залучала. Був випадок, коли навесні 15-го у Водяному підірвалася медик Іра (Ірина Іванюш – ред.), яка прийшла по мобілізації. Вона отримала жахливі травми - втратила обидві ноги, пошкодила око. Після цього випадку дівчат ще певний період не відпускали на фронт», - розповідає жінка.

Та зазначає, що у вересні 15-го її таки відрядили на Донбас. Служила вона у Гродівці на Донеччині.

«На той момент там ніяких активних бойових дій не було. Я просто займалася лікуванням особового складу: соматичні захворювання є завжди», - зазначає старша медична сестра.

Далі вона працювала начальником аптеки, займалася медичним забезпеченням.

Війна та перші поранені

«У минулу ротацію у Новотошківському вже відчула обстріли, побачила поранених», - зазначає Оксана.

Першим її пораненим був хлопець з розвідки, що мав контузію та дрібні осколкові рани.

"А потім пішло-поїхало. Бувало їдеш на виклик і думаєш: тільки б не важкий, тільки б не важкий…", - згадує вона. "Якось викликали у сусідній батальйон на підсилення. Наш лікар Тарас Клименко – дуже грамотний та досвідчений. А випадок був серйозний. Я асистувала. Снайпер поранив чоловіка у шийний відділ хребта. Я розуміла, які можуть бути наслідки. Якщо пошкоджений спинний мозок – це параліч. Та все одно намагалася його заспокоїти. Чоловік був у свідомості, відповідав на питання. Передали його до госпітальної групи, яка виїжджала нам назустріч. Це був Віталій Заріпов», - розповідає старша медична сестра.

Також зазначає, що у медиків на війні були умовні слова – види напоїв, якими вони позначали ступінь важкості пораненого.

 «І якось надійшов виклик, що людина важка. А потім кажуть – жінка. Ми вже в дорозі – надходить доповідь: вже не треба їхати. І назвали напій, що означав смерть. Ми були шоковані, бо жінок не так і багато на позиціях. Виявилося, що це була Клава Ситник. Дуже шкода! Ми спілкувалися, коли були у Старичах. Її відрядили до нас у бригаду на період навчань, і вона сподівалася повернутися у свою частину. Але так вийшло, що вона разом з нами мала виходити в ООС. Вона тоді казала: «Так не хочу їхати!». Можливо, щось передчувала. Коли я дізналася, що її вбили, відразу згадала ту розмову. Важко, коли ти знав людину, ще й колегу, жінку. Вона ще вчора ходила, а сьогодні – її вже нема», - ділиться спогадами Оксана.

Також вона згадує підрив на міні командира роти Павла Воловика.

«Спілкувалася з ним і була вражена, наскільки швидко чоловік пройшов реабілітацію, і як добре він тримається. Це сильна та вольова людина. Справжній воїн! Бо деякі після травмувань здаються, опускають руки, відчувають себе неповноцінними. А Павло своїм власним прикладом показує, що життя триває, і треба йти уперед», - повідомляє вона.

Із Харківщини. Тепер принципово розмовляє українською

Два роки тому Оксана повністю перейшла на українську мову.

«Це моя принципова позиція. Моя мама з Волині, але я народилася і виросла на Харківщині, де від кордону з Росією 30-50 кілометрів. Українська мова у нас в родині була, але сильно засмічена російськими словами. Тепер розмовляю так, що деякі люди кажуть: ти випадково не вчителька зі Львівщини?», - розповідає старша медична сестра.

"Син проживає зі мною армійське життя"

Вдома на Оксану чекають мама та 10-річний син - Назар.

«Син з дитинства був у мене на службі – він проживає зі мною армійське життя. Траплялися ситуації, коли навіть брала його на шикування. Він звик, що у мене так робота: пів року я вдома, пів року мене немає. Зідзвонюємося щодня», - розповіла жінка.

Вірить у  перемогу

Оксана каже, що дуже хоче, щоб закінчилася ця війна, але таким чином, щоб українці повернули свої території.

«Треба, щоб наша армія була сильна, її боялися і не пхали носа в наші справи. Я упевнена, що території ми повернемо. Та що робити з людьми, з дітьми, покоління яких вже виросло в окупації? В них зовсім інші герої – Гіві, Моторола. Від цього стає страшно. Ці діти виросли на зовсім інших ідеалах, і вони не люблять все українське тому, що їх так навчили», - зазначає старша медична сестра.