«Завжди перші». Як "80-ка" визволяла Слов'янськ та йшла на Луганський аеропорт

Своїм покровителем десантники обрали святого архистратига Михаїла, бо вважають, що саме він «першим поведе воїнів світла на бій із силами темряви». Недаремно емблемою десантно-штурмових військ є срібний парашут із розпростертими золотими крилами. На центральній осі парашута розміщено золотий меч з хвилястим лезом жовто-гарячого кольору вістрям донизу. А у  нижній частині міститься сіро-сталева стрічка з девізом чорними літерами «Завжди перші». Свято встановлено в Україні «…Ураховуючи хоробрість та героїзм воїнів-десантників, виявлені у боротьбі за свободу, незалежність та територіальну цілісність України, з метою відродження національної військової ідентичності, започаткування сучасних традицій вшанування звитяг українського війська та виховання у громадян патріотизму…». Фото: 80 окрема десантно-штурмова бригада Тож спеціально до 21 листопада про участь львівської 80-ї окремої десантно-штурмової бригади  у гарячих подіях на фронті у 2014 році. Як сьогодні десантники відзначають своє свято,  – у матеріалі NTA.

Слов'янськ і Луганський аеропорт

Командир протитанкового відділення 1 батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Юрій Широких  на війні з 2014 року. Він уже десять років проходить службу десантником і з початку російсько-української війни кожного року приблизно по 8 місяців перебуває на східних теренах нашої країни, обороняючи та захищаючи її кордони. Юрій Широких  був практично у всіх гарячих точках. Може багато розповісти про звільнення Слов’янська, штурм Семенівки та Сокольників, оборону Луганського аеропорту, бої за 32-й блокпост, зачистки в Мар’янці та Станиці Луганській та ін.

«Ми виконували завдання майже у всіх гарячих точках, які були на сході України», - зазначив  Юрій Широких.

Летіли в Крим...

«У 2013 році у нас був досить потужний полк, який входив до складу основних сил швидкого реагування ЗСУ на той час. Всього було таких чотири десантних полки. Коли почалася анексія Криму, нас підняли по тривозі, «загрузили» в літаки, «зарядили» і ми полетіли зі Львова. Ми всі думали, що летимо в Крим. На той час в державі могли оперативно зреагувати чотири десантних полки і два полки спецназу. Всі інші підрозділи штучно знищувалися ще напередодні захоплення", - розповідає про події весни 2014 року Юрій Широких. Натомість, замість Криму потрапили на східні рубежі України.

... а потрапили в Конотоп, а потім у Слов'янськ

Спочатку був Конотоп, де, за спогадами десантника, українських військових дуже добре зустріли місцеві мешканці. «Потім частина наших підрозділів передислокувалася у Довгеньке на трасу Ізюм-Слов’янськ. Це так звана база «Сармат». Пізніше ми туди перейшли в повному обсязі. Це була дуже потужна база - саме всіх цих підрозділів, які були задіяні в основні сил швидкого реагування.  Слов’янськ на той час був уже не наш», –зазначає він. Уже тоді противник розставив багато своїх блокпостів, і мав близько 2 тисяч чоловік особового складу. Тож першочерговим завданням десантників було знищувати  ці блокпости і брати в кільце сам Слов’янськ.

«Ми чекали команди для того, щоб піти на штурм, однак такої команди нам ніхто не давав», –зауважив він.

Водночас, за його словами,  противник нарощував озброєння: з’явилися танки та ствольна артилерія.

«Нас періодично обстрілювали, проводили штурми. Велася певна партизанська війна. А ще противник мав дуже  міцно укріплений район оборони, особливо біля Семенівки. Наша авіація двічі на день прилітала і бомбила. Наша артилерія без зупинку бомбила, ми вели стрілкові бої з ними,  по лісах їх ганяли, але не могли їх звідти "вибити" - настільки в них були потужні укріплення», – розповідає він.

Коли ж дали нарешті команду на штурм, то одна частина пішла на Семенівку, а інша – на Слов’янськ.

«Систему оборони міста було дуже грамотно зроблено. Видно, що це робив військовий фахівець. Щоб дійти з краю міста до його центру, треба було зробити подвійну змійку. Все було перерито», – згадує Юрій Широких.

І зауважує, що штурм був небезпечний і тим, що техніка в місті не є боєздатна, а з вікон могли працювати снайпери: «Відповідно, ми потихесеньку просувалися по місту, розбивали їхні блокпости». Почали штурм міста з трьох напрямків.

«Коли заходили в місто, нас дуже погано місцеві жителі зустрічали.  Коли проходили повз якийсь магазин, вони нам кричали: "Фашисти, будете магазини наші тут мародерити» і так далі», – пригадує Юрій Широких.

У самому Слов'янську окупанти чинили опір з підвалів, з кутів, використовуючи саморобні вибухові пристрої.

«Згодом противник відчув, що ми наступаємо з трьох напрямків і почали самі відходити. Лишилися лише місцеві, які не мали куди йти. Вони відходили в сторону Краматорська. Наша артилерія їх довго «супроводжувала», – розповідає Юрій Широких.

У місті, за його словами, їх зустріли близько 30 правоохоронців в  українській формі.

«Ми прийшли брудні, бо довго тримали місто в облозі, а вони зустріли нас такі чистенькі… Нам дали команду їх, як зрадників, покласти лицем в землю. Приїхала спеціальна машина, спеціальні служби і забрали їх у невідомому напрямку. Влада помінялася, і вони переділися назад в українську форму. Хоча вони могли десь на початку тримати вірність присязі і чинити якийсь опір», – повідомив Юрій Широких.

Диверсія збоку місцевого населення

Упродовж триденної зачистки міста багато місцевого населення входило до ополчення, яке там залишилося. Наприклад. під час підняття прапора над міською радою Слов’янська приїхав Міністр оборони України Валерій Гелетей.

"І поки він виходив з машини,  дідусь, який проходив по вулиці, дістав РПГ і хотів вистрілити. Він не встиг цього зробити. Його знайшли", – повідомив Юрій Широких.

За спостереженням десантника, у місті молодих людей, жінок, дітей, студентів взагалі не було, переважно там жили люди, яким за 50 років. Офіційною датою звільнення Слов'янська є 5 липня 2014 року.

Прапор українських десантників над Слов'янськом

«У перший день, як зачистили місто, ми підняли над ним прапор Високомобільних десантних військ. А під час приїзду міністра оборони підняли урочисто прапор України. З площі у центрі міста міністр оборони доповідав президенту України, що Слов’янськ наш. Коли ми знімали їхній триколор – чорний з червоним з голубим, то він був шитий з якихось тряпок незрозумілих. Ми ще по кусочку відрізали собі його на пам’ять. Для нас це було дуже значимо, бо це наша перша така потужна перемога. Ми довго і тяжко до неї йшли і з величезними втратами. Але це лише одна крапля із загального бойового шляху частини», – розповідає  Юрій Широких.

Луганський аеропорт

Із Слов’янська бійці вирушили на допомогу підрозділам, які частково вже перебазувалися в Луганському аеропорту. Вони перебували в оточенні. Їх почали обстрілювати. Саме тоді  згорів Іл-76 з воїнами  25-ї десантної бригади.

«Тоді летіло три літака. Два літака встигло сісти, а третій Іл-76 заходив на посадку якраз із 25-ою і його збили. Загинули хлопці, Герої – 49 чоловік», – нагадує Юрій Широких

Щоб дістатися до українських бійців, які перебували у Луганському аеропорту в повному оточенні та практично в тилу противника, десантникам довелося "пробивати коридор".

«Ми потрапляли в засідки та дійшли до хлопців із значними втратами як особового складу, так і техніки. Але все-таки до них дійшли. Хлопці тоді маленькими силами втримували аеропорт, і коли ми, таке суттєве підсилення, прибули до них, вони нас  дуже раді були бачити», – описує події тих днів Юрій Широких.

Бути десантником

Юрій Широких родом із Тернополя, із сім’ї військових. Розповідає, що коли переїхав до Львова і шукав роботу, тоді й дізнався, що у місті базується 80-й окремий аеромобільний полк.  Пройшов відбір і почав службу.

"У кожного своя робота: хтось працює вчителем, хтось працює на комбайні, хтось  –  менеджер. У нас контрактна армія, ми всі прийшли сюди і знаємо, що це за робота. Нас сюди ніхто не загнав, це наше рішення. Багато військовослужбовців, які почали свою службу до початку війни, й досі служать. І їх не зламати. Багато наших друзів там загинуло, і ми ті люди, які маємо обов’язково спитати за них, завершити справу до кінця. Держава нам віддала колись наказ – почистити нашу територію до кордонів з РФ. І прийде час, коли цей наказ обов’язково виконаємо сповна», – переконаний Юрій Широких.

Як відзначають День десантно-штурмових військ

Інструктор з рукопашного бою Андрій Вихованець  уже упродовж чотирьох років до Дня десантно-штурмових військ ЗСУ у Львові готує показові виступи. Найкращі фахівці з рукопашного бою 21 листопада демонструватимуть тактичні навики, які готували упродовж чотирьох тижнів. Інструктор обирав кращих із кращих. До показових виступів долучає тих  хлопців, які прагнуть до найвищих висот в цьому напрямку і здобувають вагомі результати.

«Цього року виступатимуть чемпіон України з боксу Сергій Козаков,  чемпіон України з кікбоксингу  Вадим Костючок, а також срібний призер десантно-штурмових військ з рукопашного бою серед усіх десантних частин Зеновій Жулицький», – повідомив Андрій Вихованець.

Цього року, за його словами,  на показових виступах з рукопашного бою буде братимуть участь 15 чоловік. Всі хлопці - спортсмени, майстри, фахівці своїх спортивних напрямків.

"У День десантника ми не купаємося у басейнах, натомість відвідуємо рідних та їздимо на могили побратимів. Тобто віддаємо шану тим хлопцям, яких уже з нами немає», – розповідає про особливості українського Дня десантника Юрій Широких.

І зазначає, що 21 листопада, Михайла – покровителя десантно-штурмових військ, – це для військовослужбовців справді  святковий та урочистий день.

 

Андрій Вихованець побажав десантникам віри в державу, сили, витривалості при виконанні своїх обов’язків та любові до своєї Батьківщини. Водночас головний сержант 80-ї бригади Олександр Кліщ побажав десантникам найголовнішого в час пандемії – міцного здоров’я та благополуччя, а також миру, повного купола та м’якого приземлення. Лілія Чміль