«Я Анна Франк, яка не померла». Чому варто прочитати мемуари «Вибір» спікерки 28 BookForum Едіт Егер

Саме про події Голокосту є її мемуари. Американська телеведуча Опра Уїнфрі, прочитавши історію Едіт, сказала: «Ця книжка змінила моє життя!» А засновник Microsoft Білл Гейтс включив видання до свого списку рекомендованої літератури та зазначив, що «знання авторки ґрунтуються на її власному унікальному життєвому досвіді, тож чимало людей зможе знайти у словах Едіт розраду». Ми також її прочитати, тож обережно – спойлери! Докторка Едіт Егер - одна з небагатьох, хто пережив Голокост та з перших уст свідчить про жахіття німецьких концентраційних таборів. Її книга оповідає про пекельні та травматичні події, через які їй та іншим полоненим довелось пройти. Ця книга також є посланням про надію та можливості всім, хто намагається звільнитись від болю та страждань. Авторка пояснює, як обирати радість та свободу незалежно від обставин: «Боюся, погані речі стаються з усіма. І ми не можемо цьому зарадити. Подивіться у своє свідоцтво про народження — невже там написано, що життя буде легким? Авжеж ні. Але чимало з нас застрягли у своїй травмі та тузі без можливості жити на повну. Саме це ми можемо змінити».

«Щасливе життя – моя помста Гітлеру»

Зараз 93-річна Едіт Єва Егер щасливо мешкає в США, є успішною письменницею та психотерапевткою. Вона народила трьох дітей, допомагає у вихованні п’ятьох онуків та трьох праправнуків і це, як зазначає сама, є її головною помстою Гітлеру. Письменниця народилася у 1927 році у місті Кошице в родині угорських євреїв. Її батько був кравцем та мав власне ательє, мама займалась домашніми справами, а сестри музикою. В 16 років Едіт захоплювалась балетом та гімнастикою, мала усі шанси представляти національну збірну на Олімпіаді. Утім, однієї квітневої ночі до її дому увірвалися німецькі солдати і без пояснень наказали складати речі та як товар, разом із худобою, завантажили у вагони. Едіт з мамою, татом та сестрою Магдою опинилися в Аушвіці. Тоді батько заспокоював: «Ми тут трохи попрацюємо, закінчиться війна і повернемось додому». Але ні йому, ні його дружині  -  не судилося. При виході з потяга наглядач, якого через надзвичайну жорстокість та наукові досліди над людьми охрестять «Ангелом смерті» - Доктор Мангеле  формуватиме селекційну чергу та спитає Едіт, вказуючи на її  маму: «Це твоя мама чи сестра?». 16-річна дівчина не збреше, мама стане в ряд до літніх людей, дітей менше 14-ти років і вагітних. Потім Едіт дізнається – всі вони відразу попрямували до газової камери замаскованої під душові. Едіт зрозуміє значення запитання Мангеле пізніше і вже життя картатиме себе за цю правдиву відповідь. В її голові роками лунатиме крик: «Сестра! Сестра! Сестра! Вона моя сестра. Чому я не сказала «сестра»?   «Чи могла я врятувати маму? Можливо. І я житиму все своє життя з цією ймовірністю. І я запекло каратиму себе за те, що зробила хибний вибір. Це моє право. Або я можу визнати, що важливішим є не той вибір, що я зробила, коли була голодна та налякана, коли була оточена собаками, рушницями та невідомістю, коли мені було 16, а той, який я роблю зараз. Вибір прийняти себе такою, яка є – людиною, недосконалою. Припинити себе запитувати, чим я заслужила життя. Діяти так добре, як я можу, присвятити себе служінню іншим, робити все, що в моїх силах, аби вшанувати пам’ять батьків, робити все, аби їхня смерть не стала марною», - пише Едіт, коли розповідає про своє повернення до Аушвіцу.

Знайшли серед трупів у концтаборі з поламаним хребтом

Коли війна вже майже завершувалась, її з сестрою перевели пішки до табору в Австрії – «Маутгаузен». Саме там у болоті просто неба серед трупів з поламаним хребтом її ледь живу знайдуть американські солдати. До приходу рятівників вона з сестрою вже марили з голоду і не рахувати дні, скільки часу вони вже без їжі лежали на вулиці. У книжці авторка згадує про вибір, якій їй довелося тоді зробити: їсти людську плоть, що робили інші, аби вижити чи з останніх сил потягнутися за зеленою стеблиною серед болота. Вона обрала траву. Пережита жорстокість у концтаборах не знищили в ній ані людяності,   ані мрій, ані її саму. Кілька разів смерть оминала Едіт стороною. Двічі її намагалися зґвалтувати, але в останню виникали обставити, що дивом рятували її від небезпеки.

Не хочу, щоб ви сказали: «Мої страждання менш вагомі»

Едіт Егер наголошує, що ніхто не може уникнути страждань у своєму житті, але кожен має вибір, як вийти з таких ситуацій – як жертва чи той, хто вцілів. Вона вирішила вилити пережите на папір, коли їй виповнилося 90 років, для того, аби кожен, як і вона міг звільнитися від травм. І на початку своєї історії наголошує: «Немає ніякої ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більший за ваш. Немає шкали, на якій ми можемо встановити умовну важливість туги однієї людини порівняно з тугою іншої людини. Люди кажуть мені: «Зараз у мене важкі часи, але я не маю права скаржитися, бо це ж не Аушвіц». Таке порівняння призводить до применшення та знецінення власних страждань. Ми маємо цілком і повністю приймати те, що з нами сталося та відбувається зараз, аби мати змогу зцілятися та розквітати. Якщо ми применшуємо наш біль або караємо себе за почуття розгубленості, ізольованості чи страху через зміни в нашому житті, якими б незначними ці труднощі не здавалися іншим, ми обираємо роль жертви. Ми не бачимо вибору, який постає перед нами. Я не хочу, аби ви, почувши мою історію, сказали: «Мої страждання менше вагомі». Я хочу, аби ви почули мою історію та сказали: «Якщо їй вдалося, зцілитися, то я зможу також». Едіт пише, що минуле досі переслідує її щоразу, коли вона чує сирени чи важкі кроки, тоді її охоплює тривога, запаморочення та постійно здається, що от-от трапиться щось жахливе.  «Згодом я дізналася, що це і є травма. Невідомий страх, що відгукується у моєму тілі, наказує бігти та шукати укриття, ховатися від небезпеки. Раптовий погляд чи насичений запах здатні перенести мене у минуле. Те, що сталося неможливо ні змінити, ні забути. Та з часом я навчилася, як реагувати на минуле. Я можу почуватися знедоленою, або сповненою надії, в депресії або щасливою. Я навчилася заспокоювати себе знову і знову». Про жахи концентраційних таборів Едіт тривалий час не могла розповідати навіть своїм дітям. Вона думала, що якщо сховати це далеко у свою підсвідомість – стане легше. Зрозуміти, що вона живе з прихованою важкою психологічною травмою і що з роками біль не стане меншим - допоміг психотерапевт, автор книжки «Людина в пошуках справжнього сенсу» Віктор Франкл – він також той, хто вцілів у Аушвіці. Так Едіт в 40 років почне вивчати психологію, зцілиться сама та в 51 отримає ліцензію психотерапевта. Жінка понад 40 років допомагатиме військовим з посттравматичним синдром та виступати з лекціями по всьому світу. Едіт Егер каже – що її книжка це меседж людству про дієві методи терапії, правила проживання болю та заклик не знецінювати біль інших людей. Виступ Едіт Егер у 28 BookForum – можна переглянути тут. Довідка. За інформацією Інституту національної пам’яті, у роки Другої світової війни жертвами нацистської політики, спрямованої на винищення народів та груп стали 6 мільйонів євреїв. З них 1,5 мільйона були з території сучасної України. Більша частина фактичних вбивств євреїв під час Голокосту відбувалася в таборах смерті в окупованій Польщі, переслідування євреїв, їх виселення у гетто і депортація з їхніх будинків відбувалися на очах у їх неєврейських сусідів в містах та селищах по всій Європі. Віра Лабич