Марічка Бурмака: Мене питали, чому я, з Харкова, і говорю українською. Інтерв’ю

Народна артистка України Марічка Бурмака у проєкті #Українською_Здолаємо на NTA розповіла про українську мову в її родині, про дитинство в російськомовному Харкові. Поділилася думками про те, чи стане Україна абсолютно україномовною державою. В якому мовному середовищі ви зростали? Я народилася у Харкові. І тоді це було тотально російське середовище. Коли я народилася, мої батьки були дуже молоді: татові було 22 роки, а мамі - 21. І мова тата теж була російська в Харкові. А мама приїхала поступати у Харківський університет з Прилук Чернігівської області. Тато познайомився з мамою у симфонічному оркестрі Харківського університету. На якийсь момент, а він вчився на історичному факультеті, він вирішив, що Харків - це те місце, де українське знищували. Він вирішив, що наша сім'я буде українською. Він мав доступ до архівів, читав багато. Розумів, що відбувалося в будинку "Слово" у Харкові. Коли мені було 4 роки, мене вчили української. В школі українською я спілкувалася одна. Коли мені було 10 років, тато знайшов підручник історії українською, забрав у мене російськомовний підручник. І я от в класі була дівчинка, яка вчила історію українською мовою.   Коли ви вперше потрапили в україномовне середовище? Коли мені було 14 років, ми з класом їздили у Львів. Мені тато сказав, що побачу дуже багато молодих, модно одягнутих людей, які розмовляють українською мовою. Так і сталось. На мене Львів справив цим враження. Я думаю, що саме тоді формувався характер. У Харкові була одна школа з українською мовою викладання, і вона була школа з українсько-англійською мовою викладання. Мене туди віддали батьки, але було досить далеко їздити від дому, тому потім перевели в школу, яка найближча. Там ставлення до українського було, таке: або село, або базар. Тата мого, коли він закінчив історичний факультет, не приймали в аспірантуру. Сказали, що в нього націоналістичні вуса. А ще тато носив вишиванку, говорив українською в магазинах, скрізь. І робив це підкреслено. Він казав, що мають бачити, що в Харкові є українці. І це ми. Тому тоді це було насправді складно. Уже пізніше, коли декілька років тому приїхала у Харків на свій сольний концерт, то в таксі з радіо почула пісню Фоми гурту “Мандри”. Тоді подумала: «Боже, це те, за що я боролася». Це природньо. Мене часто запитували: «А як так сталося, що я з Харкова і розмовляю українською?». Це питання мене переслідує понад 30 років після “Червоної рути” 1989-го. Мене питають: «Чому ти говориш українською?». Це зараз, останні 2 роки, всі розуміють, чому, власне, людина з Харкова має говорити українською. А я це розуміла завжди. Ще мій тато, коли був живий, казав, що дуже велика ймовірність великої війни, бо імперія не буде відпускати Україну. Тому зрозуміло, чому зараз люди ставлять собі таке питання і відповідають на нього. Для мене ж відповідь була така: я розмовляю українською, бо я українка. Кажуть: ви з Харкова, ви співаєте українською мовою завжди? Кажу: я співаю українською, бо я українська співачка. Мені здається, що це, ну, відповідь найсильніша і була найсильніша. Тато - історик і завжди розповідав зустрічними паралелями, історичними синусоїдами. Показував мені будинок Слова, коли я ще була зовсім маленька. Там, де жили українські письменники, яких потім розстріляли. Він розповідав, що стоїть за словами перша столиця. Харків - ніяка не перша столиця. Це просто радянський уряд поїхав з Києва, коли в Києві проголосили Українську Народну Республіку. Репресії, з'їзд кобзарів, який був розстріляний, про що ми дізнались із фільму “Поводир”, могила Хвильового - це все, це все я просто знала. Тому бути донькою історика - це трохи розуміти процеси. Як ставитися до людей, які й досі розмовляють російською в Україні? Я зараз уже цих людей просто не розумію. Я вважаю, що це безсовісно. Розумію, що коли, наприклад, навіть після 2014-го року люди в тих регіонах східних… Російська мова - це була мова їхнього побуту. І зараз дуже багато хлопців на передовій розмовляють російською, але вони захищають нашу Батьківщину. Але зараз той час, коли, мені здається, потрібно перейти самому і перевести на українську мову своїх дітей. Це навіть питання безпеки, коли ти перебуваєш за кордоном: коли ти чуєш українську мову, то знаєш, що це наші. А коли чуєш російську мову, не знаєш: це наша людина чи це ворог? Мій тато перейшов на українську в 25 років, у 1975-му-му. Зміг же? Зміг. Потрібно переходити на українську мову. Хоча це також факт, що дуже багато хлопців зі східних областей, східних регіонів, які боронять свою землю, і зараз спілкуються в побуті російською. Але мені мій брат казав, що коли темніє, то говорять українською, бо це єдина ознака розрізнення від ворога. Чи достатньо в нашій державі створено умов для української мови? Я думаю, що, на жаль, ні. Саме через цих людей, які навіть зараз, навіть перебуваючи у Львові, навіть ті люди, які переміщені і приїхали з інших регіонів, вони не всі переходять на українську мову. Це ми чуємо на вулицях міста. Мені здається, що з часом, якщо будуть створені умови, якщо буде навчання виключно українськомовне, якщо будуть забороняти оцей російський маспродукт, цей продукт країни-ворога, то тоді, звичайно, така ймовірність є. Бачу моменти: дитина говорить українською, і мама українською, хоча чути, що недавно перейшла. Тому що в дітей, садочок, школа, все. Але є й те, що я бачу в деяких людях, що мене, звісно, трішки розчаровує. Які ваші улюблені українські слова? Слово «горнятко. Це щось таке миле, тільки українське. А ще дуже люблю слово «майорить». Я не знаю навіть аналогів в інших мовах, слову «майорить». Це абсолютно точно наш синьо-жовтий прапор в блакитному небі під яскравим сонцем. Майорить. Що? Наш прапор. А ще дуже люблю слово «ластовенятко». Мене так називали батьки. “Встали мати, встали й татко:  Де ластовенятко? А я тут, в саду, на лавці, Де квіти-ласкавці” Так написав Павло Тичина. Якщо лагідно говорити - то ластовенятко. Мені, звичайно, подобаються слова, які були викреслені в словнику мовознавства в якихось 70-их роках, щоб вони не наближалися до російської. Але ті слова, які питомо українські, я завжди визбирую і використовую, Наприклад, слово «назавше». Не назавжди, а назавше. “І назавше. Навік… Але міт по мені” - це з вірша Якова Савченка. Мені подобається дуже слово «вирій» - місце, куди відлітають птахи на зиму. Знаєте, коли я була мала, не так часто їздили ми в ці курортні країни. І коли перебуваєш взимку в цій курортній країні, бачиш, як вони летять, то думаєш - це ж наші птахи летять сюди. Є ще форма «ирій». А так само вирій - це ніби ті засвіти, куди йдуть всі наші близькі. І ще все-таки скажу слово «кохання». Бо це слово, яке теж не має аналогів. Це слово вужче, ніж любов, але воно тепліше, м'якіше, як подих коханої людини. Проєкт реалізовано спільно із Львівською ОВА