«Це якийсь сюр… Окоп виглядає як могила… Страшенно хочеться пити…»

Як би не намагався, у тилу складно уявити, а як воно там - на передовій, на фронті. Навіть найяскравіша уява здорової людини не може намалювати ті реалії, «побут», життя й умови. Коли звичні речі стають розкішшю і відгомоном минулого, яке було лише чотири місяці тому. А вже наче в іншому житті. Відомий журналіст, телевізійник Мирослав Откович у фейсбуці описав один із момент зі свого нинішнього воєнного життя на передовій. Десь у безмежних українських степах. Подаємо допис повністю, без жодних змін. «Виїхали в поле пізно ввечері. Команда окопатися і підготувати позиції для мінометів. У кожного своя лопата. Спершу встановили міномети, навели на цілі, розпакували снаряди і почали копати. Верхній шар грунту піддався легко. Згодом зораний чорнозем закінчився. Далі суха тверда земля. Поруч побратим бідкається, що лопата дуже незручна. Помінялись. Тепер у мене коротке руків'я. Стаю на коліно і вгризаюсь в кожен сантиметр. Шар за шаром. Час від часу лягаю на повний зріст в яму, щоб виміряти глибину. Ноги зігнуті в колінах, ліве плече на поверхні. Лажа! Хочеш жити - рий глибше і довше. Мимоволі згадую своє розмірене офісне життя. Ще 4 місяці тому, я сидів у зручному кріслі, а як треба їздив машиною на зйомки чи літав літаком. Інколи грим, костюмчик і все таке. Ловлю себе на думці, що це все якийсь сюр, але розумію, що назад дороги нема. Копаю... Гострим штиком перерубую коріння. Сил все менше і менше. Не спали добу, їли ще позавчора. Закінчилась вода. Обезводнення. Знову лягаю приміряти розміри ями, - цього разу добре. Весь корпус нижче поверхні землі, ноги рівно. Перевернувся навзнак. Дивлюсь на небо. Там незвідана кількість зірок. Думаю, як там вони? Ті, що на небі, і ті, що на землі. Рідні, кохані, близькі. Я зараз між усіма. Ні там, ні тут. Між світами. Мій окоп ззовні виглядає як могила. Дірка в землі для тіла. Два метри завдовжки і пів в ширину. Позиції до бою готові. Світає... Мушу вставати. Перебігаємо в посадку. Там менш помітні. Закурили... В горлі пересохло. Язик ніби порепався як земля в посуху. Згадав, як покійний дідусь Петро розповідав, як під час ІІ Світової війни, солдатами потерпали від спраги. Розказував, як бачили посеред дороги замулену калюжу, пили з неї. Малим не повірив. Але зараз би напився хоч такої. Сонце сходить раптово. Обпалює степ, заглядає в кожну щілину і тривожно повідомляє про початок нового дня. От-от почнеться штурм. Орки засіли за півтора кілометри від нас. Наше завдання щільним і влучним вогнем прикрити піхоту. Хлопці йдуть обережним кроком, кожен тримає свій сектор. Все як в кіно. Працює поодинока арта. Я, тим часом, шукаю ознаки роси на листках дерев. Їх немає. Раптом хтось тихо гукає. В сусідньої роти цілий бутель води! Ми жадібно один за одним ковтаємо рідину і то так, що частина тече по бороді і холодними краплями заливається під одяг. Тіло рефлекторно стискається, а потім навпаки розслабляється. Здається організм готовий вбирати вологу навіть шкірою. Як же ж смачно! Трохи оговтались і посунули вперед. Вже потім дізнався, що воду набрали з сусіднього болотяного озерця, де квакають жаби і літають снаряди. Так, це не калюжа, але... я знову глянув на небо, там посміхнувся дідусь. Тепер ми одне одного розуміємо».